Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

хотіла. Відповідь така проста й легка, що аж не віриться, що вона реальна.

— Погоджуйся, — благає Лінь Дайю. — Погоджуйся й забери нас додому.

— Від’їжджаємо у вересні? — запитую я.

— Дванадцятого, — відповідає Вільям. — Приїдеш і зустрінемося тут. Потім вирушаємо на захід.

Я простягаю руку. Він тисне її, і самовдоволення знову повертається на його обличчя.

— Нельсону не плануєш сказати?

— Думаю, не варто, — відповідаю я. — Так легше буде поїхати. Сам розумієш.

— Авжеж, — каже Вільям. — Ти значно важливіший, аніж сам те усвідомлюєш, Джейкобе Лі.

Не знаю, що він має на увазі, але не кажу ні слова. Він вірить, що я збираюся служити своєму народові, що маю таке саме відчуття справедливості, як і він. Нехай вірить. Навіть судячи з нашого короткого знайомства, можу сказати, що він вважає себе праведником, сповненим якоїсь великої мудрості. Може, він і любить Нельсона, але водночас вважає себе вищим за нього. Вищим за всіх нас.

Коли повертається Нельсон, моє обличчя залишається незворушним.

Ми прощаємося на вулиці. Повз нас проносяться кілька білих людей, озираються та свердлять нас поглядами. Я дивлюся, як вони віддаляються, і згадую золотоволосого хлопчика з тарілкою.

— Приємно було познайомитися, — каже мені Вільям і знову потискає руку. Він передає мені згорток чудернацької форми, загорнутий у коричневий папір. Я беру й дивуюся його вазí.

— Я хочу, щоб ти залишив це у крамниці й скористався, якщо виникнуть неприємності, — промовляє він. — Нельсон розкаже як.

Я дякую йому. Не знаю, подобається він мені насправді чи ні.

* * *

Решта дня минає приємно. З новою надією повернутися в Китай і Нельсоном поряд спогади про мій перший візит у Бойсе починають світлішати. Ми йдемо центром міста, сміємося з усього, чого не можемо собі дозволити, і повертаємо на Айдахо-стріт, Нельсон веде. Я відчуваю, що щось змінилося. Тутешні будинки коричневі й непоказні, але в повітрі навколо бринить знайома енергія. І я раптом розумію, що всі перехожі схожі на нас.

Я вже знаю відповідь, але запитую Нельсона:

— Де ми?

— У китайському кварталі, — відповідає він.

Що таке територія китайців: квартал чи два десятки будівель? Ми проходимо повз універмаг, де продають усяку всячину, та магазинчик, де пропонують трави й ліки. Тут — кабінет лікаря китайської медицини. Там — гральний дім. Через дорогу вода з пральні стікає прямо на тротуар. Є тут і житлові будинки, всередині яких я уявляю собі голови з таким самим чорним волоссям, як у мене. Відчуваю тугу за своїм старим домом і сум через нинішній — китайський квартал закінчується, коли ми доходимо до Ейт-стріт. Цей простір такий маленький і сплюснутий, порівняно з країною, на честь якої він себе величає. Для багатьох тутешніх жителів, можливо, це єдиний шматочок Китаю, що в них залишився.

Нельсон спостерігає за мною.

— Нагадує тобі дім?

— Ти ніколи не бував у Китаї, так?

Я згадую пухнасті гори та хвилювання океану. Хочу показати Нельсону рибальське село, затягти його в річку, хлюпатись у воді та ловити руками рибу в закочених до колін штанях. Ми їли б цілими днями. Понабивали б пуза так, що потім тільки спали б. І, можливо, тоді я відкрила б йому Дайю.

— Колись я поїду з тобою, — обіцяє він. Знаю, він каже це щиро.

* * *

Згодом, дорогою до театру, нас зупиняє патрульний і вимагає показати документи. Він мружиться на моє фото, а потім на моє обличчя.

— Щось не схожий.

— Це він, — каже Нельсон і виступає поперед мене. — Якщо у вас є привід для занепокоєння, ми радо дочекаємося вашого начальства.

Уже пізно, а вдома на патрульного чекає вечеря. Він повертає мені документ і радить зробити кращу фотографію.

Я намагаюся запхати документ назад у нагрудну кишеню, але Нельсон зупиняє мене.

— Дай-но гляну, — документ уже в його руці.

Я відчуваю, як моє серце б’ється із шаленою швидкістю. Для ока білого чоловіка всі китайці на одне лице. Але Нельсон один із нас. Нельсон збагне.

Він мовчить, здається, цілу вічність. Потім повертає мені документ.

— Знаєш, а він правий. — Нельсон рушає. — Тобі таки треба зробити кращу фотографію.

* * *

Біля театру метушня, черговий протест. Я чую слова, які вже стали мені дуже знайомими: «косоокі нехристи», «вузькоокі виродки», «брудно-жовті тварюки», «чорнороті».

Коли підходимо ближче до входу, то розуміємо, що натовп зібрався тут не через театр, а через китайську пральню по той бік вулиці. Власник, невисокий чоловік міцної статури з роздутими ніздрями, стоїть перед дверима. Він кричить на них у відповідь і тримає прямо спину в непокорі. Нельсон каже мені натягнути вниз картуза і приховати обличчя під шарфом. Хапає мене за руку, я не опираюся. Ми ховаємося за білим чоловіком у пальто солом’яного кольору та його худорлявою дружиною, а потім звертаємо у провулок біля театру.

— Мені прикро, Нельсоне, — кажу я. Вечір зіпсовано.

Він хитає головою, ніби це якось приховає розчарування на його обличчі.

— Я хотів, щоб ти почув, як грає справжній скрипаль, — каже мені.

— Справжнього скрипаля я можу почути коли завгодно. Він стоїть переді мною.

Нельсон опускає очі, але я помічаю легку усмішку. Ми рушаємо провулком далі, і крики натовпу слабшають з кожним кроком. Він досі не відпустив моєї руки.

— Твій друг Вільям не збрехав щодо протестів.

— Він рідко бреше, — каже Нельсон.

— Тоді чому б не поїхати з ним до Каліфорнії?

Після зустрічі з натовпом я позухвалішала. Ніби хочу сказати: «Ми щойно мало не загинули, тож тепер ти скажеш мені правду».

— Ох, — зітхає Нельсон. Наші кроки повільні, кожен важкий від передчуття. — Я хотів би відповісти цікавіше. Однак правда в тому, що Пірс завжди був моєю домівкою. Там є те, чим я дорожу. Не знаю, чи готовий звідси поїхати.

— Наприклад, учні, яких ти вчиш грати на скрипці? — питаю я. — Чи твої друзі?

— Так, — відповідає він. — Щось таке.

Я не наважуюся запитати, чи належу до цієї його когорти.

Потім він повертається до мене й ми обоє одночасно зупиняємося. Обід з Вільямом, пообідня прогулянка по Бойсе, навіть зустріч з натовпом — здається, усе це підводило нас до моменту, коли ми стоїмо так близько, що от-от пірнемо одне в одного.