Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

на тих дурнуватих пташок у лісі, а техніку безпеки й не прочитав. Вибач, кохана. Розумію, поганий смак. Просто взагалі не знаю, як висловитися. Дуже сумно. Бідолаха Метт. Як ти почуєш ці новини, що подумаєш?

Господи, індіанці гребучі. Я думав, помру. Ледве ручку тримаю. Пітнію, як свинюка — comme un porco. Боже мій, я кохаю тебе, Піппо, тільки за це й тримаюся.

Ч.

Лист 9

Дістав твоє фото, де ти як бурундучок, цілував його. Важливе тільки одне — щоб у нас були діти. Зробімо це, Піппо. Твоя мама буде рада, правда? Я в іхтіолога питав: є в тебе діти? А він: так, душі в них не чую. Я тоді його так і обійняв. Саме на таких речах усе тримається, правда ж?

Правду кажуть. Іди в джунглі — й достеменно дізнаєшся, що таке люди. Вік — нитик, я завжди це знав. Ниє тепер через той смердючий фільм. Я йому кажу: не хвилюйся, ти завжди зможеш продати свої спогади в газету. Йому це не сподобалося.

Навіщо вони це зробили? Навіщо?

Кохаю, Ч.

P. S. От якби ти зараз написала! Це б допомогло.

Лист 10

Я міг би бути на його місці. Запросто міг би бути. Хто це вирішує? Чи вирішує хтось? Агов, там, на небі, є хто вдома?

Я цілий день про це думаю. Я сказав іхтіологові: дядьку, в тебе діти є? А він сказав: так, я душі в них не чую — і ми просто обійнялись отак на очах у всіх, і відтоді я все ходжу й думаю, що це значить. Душі не чую. Що це означає? Кажеш такі слова, які всі знають, а тоді раз — і не можеш їх зрозуміти. Отак і з фільмом, і з усією цією поїздкою. Отак живеш, здається тобі, що все знаєш і розумієш, що до чого, а потім зупиняєшся, придивляєшся — й глузду не добереш, та й думаєш: а може, воно щось означало тільки тому, що всі вдають, ніби воно щось означає? Може таке бути? Я до того, що це як з тими індіанцями і з бутафорськими скелями, які наші притягли. Вони подивилися на них, подивилися, і що довше дивилися, то менше розуміли. Починали з того, що знали: це каміння, а закінчили тим, що взагалі нічого не розуміли. З облич було видно.

Зараз дам це Рохасу. Він проходив повз кілька хвилин тому і каже: це твій третій на сьогодні лист, то, може, поклав би всі в один конверт з однією маркою? Я встав і — поклястися готовий — на мить перетворився на отця Фермена й сказав: «Слухай, ти, мадонно зв’язку, я писатиму, а ти, бляха, будеш носити стільки листів на день, скільки я напишу!» Ну, Фермен «бляха», звичайно, не сказав би, але тон був точно його. Такий суворий і замаханий недосконалістю світу. Ну гаразд, піду-но я й вибачення попрошу — а то всі мої листи повикидає.

Кохаю, Ч.

Лист 11

Чекаючи на вертоліт

Піппо, люба! Коли ми звідси виберемося, я зроблю ось що. Хай у барі мені нафігачать найбільший скотч, який можуть налити в Каракасі. Нафігачу собі найбільшу ванну, яку можна набрати в Каракасі, й залізу туди. Матиму найдовшу в житті телефонну розмову з тобою. Я можу просто почути твій голос на тому кінці — наче я вийшов по цигарки й затримався. Тоді піду в британське посольство й візьму там примірник Daily Telegraph, хрін з тим, що йому кілька тижнів, і прочитаю щось таке, на що зазвичай і не дивлюся, наприклад дописи про природу, якщо є. Я хочу, аби мені розповіли, що ластівки гніздяться чи що, коли пощастить, можна зустріти борсука. Прості речі, які відбуваються весь час. Подивлюся на крикетні рахунки, вдам, що я старий пердун із провінції в смугастому піджаку і з «рожевим джином»[24] у руці. Може, ще прочитаю колонку про новонароджених. У Емми й Ніколаса народилася дочка, сестра Александера й Білла, Сьюзі. Ну що, Александре з Біллом, подумаю я, тепер будете гратися з малою Сьюзі. Поводьтеся тільки з нею лагідно, вам треба захищати її все життя, це ж ваша сестричка, вона душі у вас не чутиме… Господи, я плачу, Піппо, сльози по обличчю течуть.

Кохаю, Ч.

Лист 12

Каракас, 21 липня

Люба Піппо, я просто повірити не можу, тобто справді не віриться. Ми нарешті дістались отого, що сміховинно називається цивілізацією, ми нарешті знайшли телефон, з якого можна телефонувати за океан, я нарешті достоявся в черзі, нарешті додзвонився, а тебе вдома немає! «Номер не відповідай, сер». Набираю знову. «Номер ще не відповідай, сер». Набираю знову. «Номер ще не відповідай, сер». Набираю знову. «Окей, сер, номер ще не відповідай». Де ти? Я не хочу більше нікому телефонувати. Не хочу телефонувати твоїй мамі й казати, вибачте, у нас із вами були деякі непорозуміння, але зараз ми в Каракасі, а Метт загинув, так, ви про це чули в новинах, але я не хочу про це говорити… Я просто хочу поговорити з тобою, кохана, — і не можу.

Набирав знову.

Набирав знову.

Ну що ж, я дістав пляшку скотчу фунтів, мабуть, за п’ятдесят, і якщо студія за неї не заплатить, то я на них більше працювати не стану, і купу цього благенького поштового паперу, який у готелях буває. Усі решта поїхали в місто. Я не витримую. Я все згадую наш останній вечір тут, той самий готель, і все на світі, і те, як ми з Меттом пішли й нажерлися, як stinko paralytico, і танцювали сиртакі, як нас викинули, як Метт показував на мене й казав офіціантам: гей, ви що, не впізнали містера Ріка з «Паркового півострова», — а вони не впізнали й виставили нам рахунок за тарілки.

Ми були перепочили, лишалось тільки три дні роботи. Першого ранку ми репетирували на бистрині, сказати б, доволі бадьоро. Вік із групою були на березі, ми з Меттом — на плоту, з десяток індіанців веслували й працювали жердинами. Від гріха подалі взяли довгу мотузку, прив’язали один кінець до плота, другий — до дерева на березі, щоб, якщо індіанці десь не впораються з керуванням, мотузка всіх утримала. До нас із Меттом, як було сказано в контракті, теж причепили мотузки. Тож ми зранку бігцем відрепетирували ту сцену — усе пройшло нормально, потім увечері пішли на мілину