Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

коштовностями: ключ вставлявся знизу, і коли перевертали скриньку, щоб його завести, міцно притримували кришку, а потім, поставивши скриньку на місце, відкривали її, й лунала тиха музика, а гарненька золотаво-біла балерина починала обертатися на місці перед крихітним люстерком, одну вигнуту дугою руку піднявши над головою, а другу виставивши перед собою. Балерина була нежива, проте рухалася. «Справжні балерини, — казала бабуся, — стоячи на пуантах, можуть робити до півсотні піруетів; щоразу, обертаючись обличчям до публіки, вони вдивляються у залу, щоб утримати рівновагу. Хочеш спробувати, Крістіно?» І я пробувала, обертаючись не на одній нозі, а на двох, схрестивши руки, поки в мене не починало паморочитися в голові, і я падала на підлогу, захекана, але в захваті. «Тобі, можливо, слід було б узяти кілька уроків, люба», — сміючись, казала бабуся.

Балерина охороняла бабусині коштовності, складені в шухляди, оббиті червоним оксамитом: сяючі кольє та браслети в нижній, персні та сережки — у верхній. Бабуся навчала мене розрізняти справжні діаманти і стрази: коли на них падає світло, справжні діаманти грають усіма барвами. Інколи вона дозволяла мені приміряти свою діадему, я задивлялася в дзеркало, опускаючи вії, так що все ставало як у тумані, і я на мить уявляла себе красунею-принцесою.

Дідусь купив нам з Ґретою два вітрячки з різнобарвними крилами на паличках, і коли ми бігли, вони оберталися, а коли мчали за вітром, вони крутилися так швидко, що кольори зливались, і зі мною бувало так само, коли я думала так швидко, що мої думки перемішувались.

Узимку карусель на шкільному подвір’ї засипа́ло снігом, але влітку я видиралася на неї, і Ґрета розкручувала мене; спочатку вона хапалася за перекладину й бігла, розганяючи карусель, а коли та набирала швидкість, відпускала її й тільки підштовхувала, щоб не зупинялась, а я, вчепившись за центральний стовп, дивилася на Ґрету щоразу, коли пролітала повз неї, — немов балерини, які дивляться на публіку, щоб не паморочилося в голові. Ґрета розгойдувала мене і на гойдалці — все вище й вище, так, що я врешті ледь не торкалася ногами хмар, а у вухах свистів вітер, я закидала голову назад, і перевернутий догори ногами світ летів мені назустріч, іще трохи — і я торкнуся носом землі. Потім я намагалась розгойдуватися сама — і сидячи, і стоячи, та все ж краще, коли мене розгойдувала Ґрета, бо тоді мені не треба було докладати жодних зусиль і я могла насолоджуватися рухом. Шкільне подвір’я — це було й наше домашнє подвір’я, оскільки тато вчителював, коли не служив в армії, а служить він так давно, що я його вже майже забула, проте ми все ще мали право жити в школі. Мати казала, що нам пощастило, оскільки ми могли прокидатися пізніше за інших школярів і, замість протистояти крижаному вітрові, чи заметілі, чи зливі, чи спекотному сонцю, нам достатньо було перебігти подвір’я, зайти до класу в останню хвилину і сказати: «Хайль Гітлер!»

Я до школи ще не ходила.

Коли трамвайні рейки мчали перед очима, у моїй голові зароджувалася мелодія, я знала, що насправді рухаються не рейки, а я сама, але вони миготіли перед моїми очима, залишаючи по собі блискучий слід, схожий на безконечну сріблясту драбину.

Біля ратуші стояла дзвіниця з годинником, й інколи, виходячи ополудні купити овочів, мати приводила мене туди, годинник відбивав полудень, дверцята відчинялися, й з’являлися дванадцятеро дерев’яних чоловічків. Вони кивали головами, кланялися, піднімали-опускали руки та ноги, достоту як люди, тільки різкіше, й обличчя у них завжди були незворушні. Вони ж бо були неживі.

Ми з Ґретою благали маму дозволити нам покататися на каруселі, ми так надокучали, що вона врешті піддавалася, хоча й казала, що грошей у нас обмаль. Я всідалася на чорного коня, а Ґрета — на білого, я стискала ногами широкі тверді велетенські боки, а руками — луку сідла, коник неживий, а я — жива, однак він віз мене — поволі, піднімаючись та опускаючись на платформі, що оберталася, тут було темно, та карусель світилася, гучна приємна музика переповнювала мене, ми мчали самі собою, я розчинялась у веселій мелодії та мерехтливих вогниках, і мені хотілося, щоб це тривало вічно.

Музика — це невидимий рух.

Дідусь учив мене співати влад, щоб різдвяні псалми звучали цього року чарівніше, ніж завжди, він казав, що у мене найкрасивіший голос у всій родині, і я гадала, що через це він любив мене більше, ніж Ґрету. Він навчив мене багато чого, голова у нього була повна знань, адже замолоду він вчився в університеті, і батько теж. Коли я була маленькою, він пояснив мені різницю між правою та лівою сторонами. Присівши переді мною навпочіпки, він говорив: «Дивися, Крістіно, це твоя ліва рука, а це — права; а це моя ліва рука, а це — права», — а я запитала: «Тобто у дівчаток і хлопчиків вони ростуть по-різному?» Дідусь голосно засміявся. Потім знову взявся пояснювати, але цього разу присів не переді мною, а поруч.

Якщо я, дивлячись у дзеркало, торкалася свого лівого ока, Крістіна, що в дзеркалі, торкалася правого, однак це була та сама я.

Щодня пополудні ми з дідусем лягали відпочити, але я не спала, лежачи в затемненій кімнаті, я розглядала промені світла, що просочувалися крізь дрібні дірочки в шторах, і намагалася скласти мелодію. Коли дідусь починав хропти, я легенько штовхала його в плече, кликала: «Курте!» — і він змовкав; дивно кликати дідуся на ім’я, та бабуся запевняла, що це єдине, що допомагає, і вона таки мала рацію: коли я кликала «Дідусю!», він хропів і далі з розтуленим ротом, з носа в нього стирчало волосся.

Я лежала собі й роздумувала, погладжуючи родимку на внутрішньому боці лівої руки, — вона була завбільшки як монета в одне су, ідеально кругла, золотаво-коричнева й трохи опукла, вкрита пушком, немов персик, і я обожнювала її гладити. Коли ніхто мене не бачив, я поволі згинала й розгинала руку, дивлячись, як родимка зникає й знову з’являється.

«Я вже розповідав вам історію про ялівець?» — запитував дідусь після вечері. Всі вмощувалися біля грубки, я згорталася на материних колінах; це була історія про хлопчика, у якого була злюща мачуха, вона звеліла йому дістати яблуко, й коли той нахилився над скринею, вона з такою силою опустила кришку, що голова у хлопчика відлетіла й закотилася між яблук, а мачуха згодом порізала його тіло на шматочки й приготувала печеню, яка припала до смаку батькові, котрий, не знаючи, що́ він їсть, обсмоктував кісточки й кидав