Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

гомону з вулиці, з постійно зачиненими вікнами, щоб невловимий і хвороботворний запах каштанів з бульвару не проникав у кімнату; серед дезинфікуючих випарів з їхнім задушливим запахом; він одягає плетені фуфайки, які перед тим обов’язково гріє біля вогню так, що вони стають дірявими, немов старі знамена, зрешечені кулями. Це був час, коли, майже не встаючи, Пруст заповнює двадцять зошитів, які складають його книжку. Він виходить лише вночі і тільки для того, щоб знайти якусь деталь, потрібну йому для його твору. Часто його штаб-квартирою стає ресторан «Ріц», де він розпитує офіціантів і метрдотеля Олів’є, про що розмовляють відвідувачі. Коли йому треба побачити квіти глоду, які він пам’ятає з дитинства, він їде за місто у закритому автомобілі.

Так пише він з 1910 по 1922 рік «У пошуках утраченого часу». Він знає, що книжка його прекрасна. Він не міг цього не знати. Людина, яка писала наслідування Флобера, Бальзака і Сен-Сімона, що свідчили про чудове розуміння цих великих письменників, була надто тонким літературним критиком, щоб не розуміти, що і вона у свою чергу створила визначну пам’ятку французької літератури. Але як примусити прийняти цей твір? У Пруста не було ніякого «становища» в літературі, і навіть коли у нього й було певне реноме, воно було негативним. Професіональні письменники були схильні не довіряти тому, що було створено цим дилетантом, бо він був багатий і мав репутацію сноба.

Він запропонував свій рукопис видавництву «Нувель ревю франсез». Йому відмовили. Нарешті 1913 року йому пощастило видати перший том, «В бік Свана», у Бернара Грассе, щоправда, за власний рахунок. Успіх книги був невеликий. До того ж незабаром війна перервала публікацію, так що другий том з’явився лише 1919 року, на цей раз у «Нувель ревю франсез». Честь «відкриття» Марселя Пруста належить Леону Доде[199]. Завдяки йому Пруст одержав у 1919 році премію Гонкурів, яка принесла славу багатьом талановитим письменникам. Тепер він став славнозвісним, і не тільки у Франції, а й в Англії, Америці і Німеччині, де його твір відразу знайшов аудиторію, на яку заслуговував. Англосаксонська література була Прусту завжди особливо близькою.

Вже з перших томів усім стало зрозуміло, що перед нами не просто великий письменник, але один з тих рідкісних першовідкривачів, які вносять у розвиток літератури щось абсолютно нове.

Що є темою цього твору? Було б великою помилкою вважати, що «У пошуках утраченого часу» можна пояснити такими словами: «Це історія хворобливо вразливої дитини, того, як вона пізнавала життя і світ, її друзів і близьких, її кохання до кількох дівчат — Шільберти, Альбертіни, одруження Сен-Лу з Жільбертою Сван і незвичайних любовних захоплень пана де Шарлюса». Чим більше ви назбираєте подібних фактів, тим важче вам буде визначити, у чому ж оригінальність Пруста. Як чудово сказав іспанський критик Ортега-і-Гассет[200], це те саме, якби вас попросили пояснити живопис Моне[201] і ви б відповіли: «Моне — це той, хто малював собори, пейзажі Сени і водяні лілеї». Щось ви при цьому пояснили б, але ж ніяк не природу мистецтва Моне. Сіслей[202] теж малював пейзажі Сени; Коро теж малював собори. Моне відрізняється не своїми сюжетами, — він знаходив їх волею випадку, — а певною манерою бачення природи. Щоб пояснити свою думку, Ортега-і-Гассет наводить повчальний анекдот. «Одну бібліотеку, — пише він, — відвідував маленький горбань, який приходив щоранку і просив словник. Бібліотекар питає його: „Який?” — „Байдуже, — відповідає горбань, — мені треба сидіти на ньому”».

Те саме стосується і Моне, і Пруста. Коли б ви запитали їх: «До якого сюжету ви хочете звернутись?.. Яку особу хочете ви зобразити?» — кожен з них відповів би: «Все одно, сюжет і особи для того тільки й існують, щоб дозволити мені лишатися самим собою».

І коли Моне — це певне бачення природи, Пруст — це передусім певна манера воскрешення минулого.

Отже, є різні способи воскрешати минуле? Так, безумовно. Передусім минуле можна воскрешати умоглядно, намагаючись нині відновити умови, які підготували цю сучасність. Буває також, ми намагаємось воскресити минуле за допомогою документів. Наприклад, коли я хочу уявити собі Париж часів Пруста, я прочитаю Пруста, я розпитуватиму людей, які його знали, читатиму інші книжки, написані в ту епоху, і поступово мені вдасться намалювати якусь картину Парижа кінця століття, схожу або ні. Цей метод воскрешення, на думку Пруста, зовсім не придатний для створення художнього твору. Аж ніяк не шляхом відновлення за допомогою уяви вдається нам передавати справжнє відчуття часу і оживляти минуле. Для цього потрібне воскрешення через несвідомі спогади. Як відбувається це несвідоме воскрешення? Через збіг безпосереднього відчуття і якогось спогаду. Чому такий метод є найбільш дійовим? Тому, що образи спогадів, як правило, швидкоплинні, бо, не підтримані сильними відчуттями, знаходять підтримку у безпосередньому відчутті.

Резюмуємо: в основі творчості Пруста лежить воскрешення минулого через несвідомий спогад.

Перечитавши твір Пруста, дивуєшся, що деякі критики обвинувачували його у відсутності плану. Навпаки, весь цей величезний роман побудований як симфонія. Мистецтво Вагнера[203], безперечно, великою мірою вплинуло на всіх митців тієї епохи. Можливо, роман «У пошуках утраченого часу» побудований скоріше як опера Вагнера, ніж як симфонія. Перші сторінки роману є прелюдією, де вже звучать основні теми: час, годинник пана Свана, літературне покликання, «мадлен»[204]. Потім величезна арка перекидається зі Свана до Германтів, і нарешті усі теми стикаються, а твір завершується словом «час», яке виражає головну тему. Поверхового читача вводить в оману те, що всередині цього плану, такого довершеного і строгого, відродження спогадів відбувається не в логічному і хронологічному порядку, а так, як у сновидіннях, — шляхом випадкової асоціації спогадів і несвідомого воскрешення минулого.

У чому оригінальність цього твору? Передусім у тому, що мистецтво Пруста несе в собі естетичну, наукову і філософську культуру. Пруст спостерігає своїх героїв з пристрасною і разом з тим з тією холодною цікавістю, з якою натураліст спостерігає комах. З тієї висоти, на яку підноситься його чудовий розум, видно, як людина посідає відведене їй місце у природі — місце чуттєвої тварини серед інших тварин. Навіть її рослинне начало освітлюється яскравим світлом. «Молоді дівчата у цвіту» — це більше, ніж образ, це обов’язковий період у короткому житті людської рослини. Захоплюючись їхньою свіжістю, Пруст уже бачить у них симптоми, які передвіщують плід, зрілість, а потім сім’я і усихання.

Кохання, ревнощі, марнославство уявляються Прусту у буквальному розумінні хворобами. «Кохання Свана» — це клінічний опис повного розвитку однієї з них.

Науковий аспект його