Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

— Я чула… голоси мертвих. Увесь час чула їх в Еллінгу.

— Гаразд, — сторожко озвалася дівчина. — І що саме вони казали?

— Їм потрібна наша допомога. — Моя допомога.

— Мерцям, — повторив Адрік, — потрібна наша допомога.

— Знаю, це звучить так, наче я спала з розуму, але ми мусимо потрапити на фабрику. І, здається, я знаю декого, хто може допомогти.

Надвечір Ніна відвела Леоні назад у спальню й уклала її в ліжко. Жар трохи спав, і дівчина вже почувалася краще — ще один доказ того, що знайдена в річці отрута не була парем. То що ж було не так із вовками і що саме потрапило зі слиною в рану? Від чого померла послушниця?

Ніна зібрала недоїдки на тарілку, понесла її до лісу й залишила під деревом, наївно сподіваючись, що Трасселові знову вдасться відшукати шлях до неї. Та найімовірніше, що їжею почастуються якісь невдячні гризуни.

Стоячи на узліссі, Ніна подивилася вгору, на фабрику: у надвечірніх сутінках її вогні сяяли золотом, а вікна східного крила залишалися темними. Дівчина подумала про покручене коріння Джелового ясена, вирізьблене на стінах водойми. «Це місце отруєне. — Вона майже фізично відчувала гіркоту отрути на язику. — Та наскільки сильно?»

***

Наступного ранку Ніна потішено знайшла записку із запрошенням до келії Берегині, яку хтось просунув їй під двері. Жінка хотіла зустрітися з нею і Ханною після ранкових молитов, щоб домовитися про уроки іноземної мови. Отже, послушниця хоче дізнатися більше про свій дар гриші, хай навіть винятково для того, щоб навчитися контролювати його.

Адріка її план, звичайно, стривожив.

— Краще б ми витратили цей час на пошуки інформації тут і в сусідніх містечках, — побідкався він. — Фієрда готується до чогось. Отримавши необхідні розвіддані, наші сили змогли б улаштувати засідку для фургона чи корабля або й узагалі відрізати цю територію від світу; та якщо фієрданці пронюхають про нашу діяльність і пришвидшаться, нам нічого не вдасться. Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття. Це небезпечна гра.

Зенік хотілося закричати. Вона шпигувала для Зої Назяленскі на Мандрівному острові. Цілий рік самотою працювала на Каза Бреккера. Вона прослизнула до Льодового Двору, прикинувшись дівчиною зі Звіринця. Можливо, у цій грі Ніна була новачка, та високі ставки робила неодноразово.

— Я впораюся з цим, Адріку, — якомога спокійніше запевнила дівчина. — Ти знаєш, що вона наше найдорогоцінніше надбання. Ми зможемо дізнатися, що відбувається на тій фабриці. І не хочемо, щоб це вдалося комусь іншому.

— А що нам узагалі відомо про це дівчисько?

— Вона гриша і страждає. Хіба ми тут не для того, щоб рятувати саме таких людей?

— Судячи з твоїх слів, вона не хоче, щоб її рятували.

— Можливо, мені вдасться напоумити її. І тим часом я зможу оглянути решту монастиря. — Ніну з Леоні поселили в кімнатці біля кухні, відрізаній від інших спалень та решти будівлі. — Джерельниці — єдині, кого пускають на фабрику. Можливо, мені вдасться вигадати, як потрапити всередину.

— Ти не робитимеш нічого без мого наказу, — попередив Адрік. — І спершу доведеться приспати пильність Берегині.

Ніна залишила Адріка з Леоні в стайнях, перетнула подвір’я до каплички й увійшла до важких дверей, прикрашених вигадливим хитросплетінням ясеневого гілля. Її обгорнув солодкавий глинистий запах дерев’яних стін, і довелося зачекати, поки звикнуть до мороку очі. Повітря було холодне й нерухоме, лампадки й слабеньке сонячне світло, що сочилося крізь вузькі вікна високо над нефом, вихоплювали з темряви лавиці. Усередині не було ні вівтаря, ні фресок зі Святими, натомість під куполом каплиці височіло розлоге дерево, а його коріння сягало аж першого ряду лавиць. Джелів ясен живився джерельними водами.

«Чиї молитви ти чуєш? — замислилася Ніна. — Чи чуєш ти шепотіння солдатів? Або фієрданських гриш, запроторених у в’язниці Ярла Брума?» Здалося, наче голоси в її голові зітхнули. Вони шкодують про щось? Прагнуть чогось? Цього Ніна не знала.

Обсмикнувши спідниці, дівчина поспіхом рушила бічним проходом до келії Берегині.

— Енке Яндерсдат, — озвалася літня жінка, назвавши дівчину вдовою, коли та увійшла. — Ханна сказала мені, що ви готові запропонувати їй уроки земені. Сподіваюся, ви розумієте, що монастир не зможе вам за це заплатити.

Ханна, убрана в блакитний сарафан й ошатну білу блузку, мовчала, прикипівши поглядом до непрактичних повстяних капців. Її червонясто-русе волосся було охайно заплетене й укладене на голові тугою короною. Чернече вбрання їй не пасувало. Ніні закортіло висмикнути шпильки з дівочих кіс і побачити, як розкішне волосся знову впаде на плечі.

— Авжеж, — погодилася Ніна. — Я не вимагатиму платні. Єдине, чого попрошу, щоб ви дозволили нам трохи довше скористатися вашою гостинністю і, якщо у вас є мідний казанок, щоб ви позичили його моїм роботодавцям.

Дізнавшись, із чим вони мають справу, Леоні запевняла, що зможе продовжити досліди, але для цього їй знадобиться мідний посуд.

— Це надзвичайно щедра пропозиція, — озвалася підозрілива Берегиня, стиснувши губи.

— Ви мене розкусили, — зізналася Ніна й помітила, як здивовано витріщилася на неї Ханна. Усі Святі, якщо вона збирається й надалі жити в цій мерзенній країні, їй слід навчитися шахраювати. А може, навіть з’їздити на стажування до Кеттердаму. Насправді Зенік ніхто не розкусив, але вона бачила, що Берегиня шукає прихованих мотивів, тому збиралася згодувати їй дещо. — Щиро кажучи, довго працювати провідником мені не вдасться. Подорожі — справжнє випробування, і колись мені доведеться шукати постійну роботу, щоб прогодуватися.

— Ми наймаємо лише членів ордену.

— Ой ні, це я, звичайно, розумію. Але для фієрданців, котрі шукають учительку для своїх дітей, рекомендації від Берегині з Ґефвалле матимуть неабияку вагу.

Матінка самовдоволено всміхнулася, задерши підборіддя. Побожність погано захищає від лестощів.

— Гаразд. Я подумаю про ваше прохання. Подивимося, чого вам удасться досягнути з Ханною. Їй уже трохи запізно братися за вивчення нової мови. Та, щиро кажучи, для мене велике полегшення — бачити, що її зацікавило ще щось, окрім біганини багнистими лісами.

Берегиня відвела дівчат до порожнього класу й дозволила навчатися до обіду.

— Сподіваюся, про решту своїх завдань ти теж не забуватимеш, Ханно. Твоєму батькові не сподобається, якщо ти станеш тягарем для нас.

— Так, Берегине, — шанобливо відповіла дівчина. Та щойно літня жінка вийшла, Ханна похмуро глипнула на двері й гупнулася за парту.

— Вона дозволила нам навчатися, — заспокоїла її Ніна. — Могло бути гірше.

— Вона вважає мене своєю невдачею. У дев’ятнадцять досі незаміжня, жодної перспективи й жодної ознаки, що служіння Джелові — моє справжнє покликання.

— Невже всі Джерельниці мають таке покликання?