Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

спектр джерел з історії Хмельниччини. У першій розвідці були розглянуті художні твори середини XVII ст., які вийшли з польського шляхетського середовища й стали безпосередньою реакцією на повстання. У другій розвідці мова йшла не лише про художні твори, а й про історичні студії польських та західноєвропейських авторів другої половини XVII ст., в яких висвітлювалася ця подія.

До цих робіт є близькою розвідка Франка «Студії над українськими народними піснями» (1913). У ній він дослідив окремі пісні та думи про Хмельниччину, її вождя, його сподвижників, низку історичних документів, спогадів, свідчень сучасників тощо. Франко вважав, що козацька війна середини XVII ст. викликала чималу кількість поетичних творів різних жанрів (дум, історичних пісень, історичних віршів тощо), які оспівували Хмельницького та його соратників Кривоноса, Нечая, Богуна, а також окремі битви — під Жовтими Водами, Пилявцями, Берестечком тощо[345].

Не написавши драматичну трилогію про Хмельниччину, Франко все ж створив один художній твір, де висвітлювалися події козацької війни середини XVII ст. Мається на увазі поема «На Святоюрській горі» (1900), яка була вперше опублікована в збірці «Із днів журби». У творі відображена реальна історична подія, що сталася 29 чи 30 жовтня 1655 р. На цей час загони Богдана Хмельницького разом з російськими військами розбили польську армію біля Городка і підступили до околиць Львова. Король Ян Казимир, що втік до Сілезії, прислав Хмельницькому дарунки й листи, в яких закликав до примирення. Їх привезли польські посли — Грондський та Любовицький. Перший із них описав це посольство. Цей опис і використав Франко.

Поема — то переважно монолог Хмельницького, з яким він звертається до польських послів. Спочатку гетьман нагадує їм про знущання, наруги, які довгий час терпіли українці від польських панів. Їх називали «хлопами», сікли канчуками, зневажали жінок, палили вбогі хати, рубали садки, не пускали до церкви, не дозволяли вінчатись, хрестити дітей тощо.

Хмельницький у Франковій поемі налаштований на безкомпромісну боротьбу з ляхами (подібні настрої в кінці ХІХ ст. спостерігалися серед українських діячів Галичини, які вбачали в поляках своїх найбільших ворогів). Гетьман заявляє:

«Як захочемо правдивий із ляхами мати мир, знайдемо панів, що в Польщі старші, ніж Ян Казимир. Але се не швидко буде! Поки стане нам шаблюк і пищалі семип’ядні не впадуть із наших рук, Поти йтиме на Вкраїні чортів танець навзавід, аж козацький або лядський до останку згине рід»[346].

Та, попри цю декларовану безкомпромісність, в кінці поеми звучала ідея порозуміння з поляками:

«Так мине сто літ чи двісті, наші рани заживуть, спомини всіх кривд і сварок у непам’ять попливуть, замість зрад, і звад, і сварок набереться скарб новий згідних ділань, спільних змагань і сусідської любви»[347].

Можливо, Франко відклав написання драматичної трилогії про Хмельниччину, бо розумів, що вона не сприятиме «сусідської любви», навпаки, ятритиме старі рани. Тобто письменник вагався між загалом емоційно-позитивним сприйняттям Хмельниччини та раціональним підходом до проблем українсько-польських стосунків у Галичині в кінці ХІХ ст. Але зрештою вибір був зроблений на користь раціо.

Дмитро Яворницький

Приклад Франка, як і інших діячів українського національного руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., засвідчив, що вони, незважаючи на певні застереження, ладні були трактувати Хмельницького як позитивного персонажа української історії. Одним з головних апологетів козаччини й Хмельниччини в той час став Дмитро Яворницький (1855–1940), історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф та письменник[348]. За його ж свідченнями, він, здійснюючи наукові студії, «керувався виключно любов’ю (й нічим іншим)» до запорізьких козаків, яка зародилась у нього ще з дуже раннього дитячого віку, коли його батько, «грамотій-самоук», читав йому безсмертний твір Гоголя «Тарас Бульба» й змушував шестирічного хлопчину ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті»[349].

Початкову освіту Яворницький здобув у рідному селі, потім навчався в Харківському повітовому училищі, Харківській духовній семінарії та Харківському університеті. На 2-му курсі університетського навчання визначився з темою дослідження — «Виникнення та устрій Запорозького коша». Тоді почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.

Головна праця Яворницького — це «Історія запорізьких козаків» у трьох томах, яка побачила світ у 1892–1897 рр. Критика неоднозначно зустріла цю працю. Автора, зокрема, звинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва.

Наприклад, Яворницький намагався представити козаків ревними борцями за православ’я. Мовляв, вони воювали проти іновірців, захищаючи православних християн. Навіть говорить про їхню прогресивність. На його думку, козаки були предтечами панславістів: «...запорожці... були панславістами, і в цьому випадку «голопузі» лицарі випередили й поглядами, і діями своїх сучасників на 200–250 років: приймаючи до себе в Січ і сербів, і волохів, і ляхів, і чорногорців, вони мовби самою справою казали, що сила всіх слов’ян у повній єдності між собою й у протиставленні себе всьому неслов’янському світові»[350].

Хмельниччина в «Історії запорізьких козаків» — лише один із епізодів у великій козацькій історії. Не можна сказати, що Яворницький приділив їй велику увагу. Можна лише гадати, чому так сталося. Принаймні з «Історії запорізьких козаків» не видно, що повстання під проводом Хмельницького стало переломним моментом в історії України, як це вважало багато тогочасних українських авторів.

Яворницький переважно висвітлював події козацької війни на основі літопису Величка. При цьому не вдавався до аналітики, не з’ясовував причин повстання, а концентрував увагу на конкретних діях Хмельницького. Складається враження