Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

І вони прийшли. Потужний гул заповнив повітря і тисячолітні трупи заново склалися з дрібних шматочків матерії, несподівано з‘являючись, один за одним, на газонах, вулицях, в дверях. Вони стояли і потягувалися, як соньки, що прокидалися після тисячолітнього сну. Це були потужні чари.

Тут вони втратили своє життя. Навіть після сотень років якісь дрібні частинки їхніх фізичних тіл залишалися в цьому місці. Здавалося, для Та-Агота цього було достатньо.

-- Гадаю, ніщо не можна цілковито знищити, -- сказав Хольгрен.

Давайте, прокидайтеся. Я закликаю вас, мій народе, мої діти. Час не завада, матерія не перешкода. Ходіть. Один за одним вони прокидалися від смерті, сотні чоловіків, жінок, дітей – ціла раса людей з бронзовою шкірою, нога якої тисячу років не ступала в цьому світі. Здорові й красиві, кожен з них, вони зачаровано і в захваті дивилися на свого імператора і бога. Вони не видали жодного звуку. А Та-Агот дивився на них, як мені здавалося, з виразом батьківської любові.

Мої діти, сказав він. Мій народ. Я вічний, вони вічні, мешканці цього вічного міста.

Це все було чудово, але мало небагато спільного зі згубою, що нависла над рештою світу. З мене було досить чудес. Я хотіла зірвати плани Короля Тіней, врятувати Хольгрена від долі гіршої за смерть і повернутися додому.

-- Може віддаси мені мій ніж? – запитала я.

Ми вирішили вирушити в дорогу, коли сонце на заході торкнеться краю долини. Та-Агот закликав своїх воїнів долучитися до нас, а решта повернулася до буденного життя так, наче нічого не трапилося. Це само по собі було дивним, але по-справжньому в жителях Тагота мене дратувало те, що жоден з них не розмовляв. Жодного слова, зітхання, сміху чи мугикання. Навіть діти. Вони блукали своїм відродженим містом з задоволеними посмішками на обличчях, як якісь недоумки чи сновиди.

Тагот не належав до тих міст, в якому мені хотілося затриматися на довше, не дивлячись на те, зникли смертельні землі чи ні.

Що Хольгрен думав про нашу ситуацію, він тримав при собі. Він говорив не більше ніж жителі Тагота. Коли я запитала його в чому справа, він знизав плечима і легенько стиснув своєю обпеченою рукою мою. Ми сиділи на відлюдді, біля зовнішньої стіни Табернакля.

-- Все залежить від того, що зараз трапиться, -- сказав він. – Мені тривожно, це все.

-- Спокійно. Ми пережили все інше. І це теж переживемо.

Він посміхнувся і кивнув, тоді вказав на площу, де навколо Та-Агота збиралися воїни. Вони носили древні бронзові нагрудники і шоломи, і жодної охорони нижче пояса, за винятком світлих льняних набедреників і сандалів. Вони мали величезні бронзові щити і довгі списи з бронзовими наконечниками. Вони виглядали, як воїни з легенд. Я не знала, чи буде з них якась користь під час битви, але виглядати при цьому вони будуть круто.

Сам Та-Агот натягнув обладунки, що нагадували мені мерехтливе тіло бабки. Його довгі, важкі коси вільно спадали на спину. В нього не було щита чи зброї. Гадаю, вони йому були непотрібні. Я підозрювала, що броня, яку він носив, була швидше церемоніальною, адже він був безсмертним. Коли він так стояв серед своїх військ, моє серце знов охопило відчуття благоговійного страху, яке я відразу придушила. Та-Агот повернувся і пішов головною вулицею міста. Солдати, двома колонами, підлаштувалися під його крок.

-- Думаю, нам пора, -- сказав Хольгрен.

-- Гаразд, партнере. Ходімо назустріч майбутньому. – Ми зіп‘ялися на ноги і прилаштувалися позаду останніх воїнів, два обідраних додатки до сяючого війська.

Та-Агот проривав дірки в реальності, щоб його війська могли пройти. Хольгрен спробував пояснити, що він робив, щось пов‘язане зі згортанням простору. Я знаю тільки, що бог руками розривав повітря і перед нами раптово з‘являлася нерівна, пульсуюча діра, що відкривалася на площу на відстані кілометра, а то й більше. Всі проходили і процес повторювався.

Таким чином ми рухалися всю ніч, перестрибуючи через кілометри і кілометри місцевості. Я припускала, що таким темпом добратися до Шедоуфола нам займе не більше ніж два дні, може значно менше. Не так швидко, як через портал, але безсумнівно швидше ніж пішки чи на коні.

Проте, коли ми вийшли з долини, то наткнулися на хвіст сніжної бурі, яку Та-Агот прогнав з міста. Вона доволі швидко стихла, залишивши землю під мовчазним, білим покривалом. Після третього чи четвертого стрибка вперед, я просунулася повз ряди мовчазних солдатів, щоб поговорити з Та-Аготом.

За дня ми б рухалися швидше, сказав він. Але якщо ми почекаємо до світанку, то можемо прийти надто пізно.

-- Атагос теж вміє це?

Так, хоча не так добре, як я.

-- Ти відчуваєш її?

Завжди. Вона десь попереду. Я йду по її сліду.

-- Що ти зробиш, коли ми наздоженемо її?

Зірву клятий ланцюг з її шиї і відправлю додому.

-- А тоді?

Знищу Короля Тіней.

-- Як?

Повільно і болісно.

-- Це не зовсім те, що я мала на увазі.

Це все, що тобі потрібно знати.

-- Майбутня зустріч зачіпає усіх нас. Ми з Хольгреном можемо стати тобі у пригоді. Може ти й найпотужніша істота, яку я коли-небудь зустрічала, але Король Тіней страшно лякає мене, а мене так просто не злякати.

Я розчавлю його, як хробака. Постарайся не стояти поблизу, коли я це робитиму, маленька злодійко. Я не забув про твою зраду.

Я похитала головою. Якщо він досі не зрозумів, що ми зробили те, що мусили – то ніколи не зрозуміє.

-- Я тобі не ворог, Та-Аготе. Хольгрен теж ні.

Звісно, що ні. Ти ніщо в моїх грандіозних планах. Ти відкинула дар безсмертя.