Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

— До лісу! — гукнув Лис.

Двоє хлопців взяли Крука попідруч і витягли з автомобіля. Ева йшла поруч, несучи важкий портфель полоненого.

— Що вам від мене треба? Що вам від мене треба? — повторював Крук, не зводячи очей з Еви. — Я тільки вчений, німецький вчений.

Ніхто йому не відповідав. Вони бігли лісом, радше не лісом, а смугою рідкого сосняка, за якою починалися луки, два з половиною кілометри луків, що відділяли їх від справжнього лісу. Бігли зігнувшись, кваплячи Крука і з тривогою дивлячись на простір, що, як на зло, був тут рівний, без жодних виступів. Від шосе долітало ґелґотіння німців, потім застрочив автомат — перші постріли наосліп, для страху. Над лісом повисла червона ракета й поволі почала падати на землю. Через кілька секунд у відповідь їй спалахнула біла, пролетівши з лівого боку майже над їхніми головами. Тільки тоді вони побачили цеп. Німці йшли полем від Божентова, відрізаючи їх од лісу. Німці вже помітили їх. Заблискотіли автомати, загарчав кулемет, вони попадали на землю де хто міг, притискаючись обличчям до сухого піску.

— Борсук і Ева з швабом у ліс! — вигукнув Лис. — Ми спробуємо їх затримати.

Стрілянина дедалі наростала. Німці теж залягли, не квапилися. Тримали їх під вогнем, не даючи підвести голови, відійти назад. Хлопці відповідали все рідше — заощаджували патрони. Над луками, що були зараз у тіні, бо хмари заступили сонце, щомиті спалахували білі або червоні ракети й гасли поволі, як перед догорянням лампа. Наближалася шістнадцята година.

3

О вісімнадцятій Клосс вийшов з казино. Вольф розповів йому про свою тітку з Гамбурга, яка, напевно, скоро помре й лишить йому кам’яницю на Альбертпрінцштрассе. Він змальовував ту кам’яницю так детально і з такою любов’ю, що не помічав мовчання Клосса й усе оповідав та оповідав, яке приємне міське життя, потім запропонував випити за німців, що по війні створять усім своїм громадянам затишний добробут і вільне користування плодами перемоги. Клосс випив, попрощався й вийшов. Обер-лейтенант Вольф був короткозорий. Коли він скидав окуляри, його обличчя здавалося дивним і беззахисним.

“Такі, як ти, — подумав Клосс, — такі, як ти, заплатять за все це…”

Він залюбки пішов би одразу на Бенедиктинську, але вирішив зачекати ще годину. Не хотілося вертати туди двічі, досить і одного разу, потім уже кінець. Треба б знайти якусь крамничку, казна-що, але хоч яку-небудь, де міг би бувати німецький офіцер.

Клосс мешкав на першому поверсі пристойного будинку, відведеного для німців. Його сусіда, капітан Ецкель, виїхав саме у відпустку, і це була сприятлива обставина, бо Ецкель приходив додому вечорами, нудився й тому заходив до Клосса з пляшкою коньяку й шахами, а потім розповідав про свою дочку, що робила непогану кар’єру. Клосс ліг на ліжко в своїй кімнаті й дивився на стрілки годинника, що повільно посувалися. Чверть на дев’ятнадцяту, пів на дев’ятнадцяту, його ординарець Курт дістав звільнення до двадцятої, й Клосса тішила його відсутність, бо Курт надто дбав про свого офіцера. Часом Клоссові здавалося, що він, однак, про щось здогадується. Може, варто було б узяти собі іншого, який не знає польської мови, але йому шкода цього хлопця, що вже звик до нього і, можливо, заслуговує на його довіру. “Нікому не можна довіряти”, — аж до нудоти повторювали Клоссові, перш ніж послали його на цю роботу.

“Ну, я б нічого не домігся, якби іноді не довіряв”, — подумав Клосс.

Він вийшов близько дев’ятнадцятої. Вже смеркалося, наближалась рання поліційна година. Його минув патруль жандармерії, потім тротуар спорожнів, якась постать, що тулилася до муру, зникла, перш ніж він встиг її побачити. Зупинився на Бенедиктинській, довго розглядав вулицю і, нарешті, зайшов у подвір’я. В під’їзді було темно, скрипіли дерев’яні сходи, Клосс зупинився коло дверей і постукав, як було домовлено. Його завжди смішив цей умовний стукіт, він зачекав, постукав ще раз. 1 квартирі панувала тиша. Клосс натиснув на клямку — двері були замкнені. Чиркнувши сірником, глянув на годинник. Було вже майже пів на двадцяту… Якщо Ева не вернулася…

Ще кілька хвилин прогулювався тротуаром Бенедиктинської. Може, піти до штабу й доповісти фон Роде? Якщо Крук не приїхав, фон Роде, напевне, сам його викличе. Але чому немає Еви? Що трапилося?

Почув розмірені кроки, йшов патруль жандармерії. Клосс наддав ходи. Не треба, щоб його тут бачили. Прийде сюди ще за дві години, хоч і не повинен приходити, бо коли Ева… Він проклинав зараз свою роботу, волів би бути разом з ними там, на шосе, а не тут, приречений на бездіяльність і чекання. “Війна — це чекання”, — майнуло в думці. Це ще одна з тих правд, які підтверджуються щоденно.

На кухні Курт готував вечерю. Він виструнчився — на його обличчі сяяла усмішка.

— Хтось дзвонив? — запитав Клосс.

— Ні, пане обер-лейтенант, я повернувся о двадцятій.

Клосс увійшов до своєї кімнати, жбурнув кашкет і плащ на ліжко і зняв трубку. Попросив з’єднати його з фон Роде, але того не було, а черговий повідомив, що майор не питав про Клосса. Роде сказав, що ввечері зустрінеться з Круком Невже операція не вдалася?

На порозі став Курт з тацею в руках.

— Вечеря готова, пане обер-лейтенант.

— Повечеряй сам, — мовив Клосс.

Та відчепитися від Курта було не так просто.

— Пане обер-лейтенанте, ви ж тільки обідали в казино, а всі знають, як там годують. Той офіцерський харч нічого не варт.

— Іди геть!

Клосс лишився сам і міг тільки чекати. Він сів за стіл і розгорнув перед собою “Фолькішер Беобахтер”. У нього навіть не було чого почитати, нічого не можна було йому тримати вдома, жодної польської книжечки. Та от хряпнули двері, потім почулися якісь голоси на кухні. Хтось прийшов до Курта? У Курта не було друзів, він навіть цурався ординарців інших офіцерів. Клосс відклав газету, і в цю мить на порозі з’явився Курт.

— Пане обер-лейтенант, — звернувся він, — прийшла якась дівчина.

— Хто? — машинально перепитав Клосс.

— Полька, — відповів Курт. Він теж був здивований. Обер-лейтенант Клосс рідко коли мав за гостей дівчат, а тим паче до нього ніколи не приходили польки.

Клосс слухав не розуміючи. Збагнув тільки тоді, як у дверях з’явилася Ева, а Курт зник на кухні Вона була дуже бліда, притулилася до стіни і важко дихала. Клосс відчув раптом приплив радості, що дівчина тут, що вона жива, а потім охопила його лють.

— Чого ти сюди прийшла? — запитав її крізь зуби. — Як