Генрі Форд - Моє життя та праця, Генрі Форд

наших співвітчизників, то менше турбуватимемося про недолугі форми правління та більше уваги приділятимемо тому, що справді треба зробити. Коли дбатимемо про роботу, то не виникне по­треби турбуватися про комфорт у промисловості чи в житті. Не доведеться переживати про маси та класи, про зачинені та відчинені крамниці, і про такі справи, які взагалі не мають нічого спільного з реальним життям. Можемо перейти до фактів, адже саме їх ми потребуємо.

Коли розум прокидається від розуміння, що не все людство є людяним, адже цілі групи людей не ставляться до інших гуманно, це струс. Значних зусиль доклали для того, щоб це виглядало як ставлення до одного класу, та насправді це є ставленням до всіх «класів», бо ж хибно оці­нюється поняття «класів». До того, як це стало голов­ним завданням пропаганди, щоб люди повірили, що лише «багаті» не мають гуманних почуттів, а серед «бідних» гуманні чесноти процвітають. Але «багатих» і «бідних» — дуже мало, тому не можна оцінювати все суспільство з огляду лише на них. Не існує достатньої кількості «багатих» і «бідних», щоб охарактеризувати з їхньою допомогою все суспільство. Заможні люди стають бідними, не змі­нюючи своєї природи, а бідні багатіють, але на проблему це ніяк не впливає.

Між багатими та бідними існує велика маса людей, які не є ні багатими, ні бідними. Суспільство, що складається винятково з мільйонерів, не відрізнятиметься від нашого, адже деякі мільйонери будуть змушені вирощувати пшеницю та випікати хліб, виробляти машини і керувати потягами, інакше всі вони помруть від голоду. Хтось повинен працювати. Насправді ж у нас немає фіксованих класів. У нас є ті, хто працює, і ті, хто не працює. Більшість «класів», про які читаєш у пресі, вигадані. Ось візьміть деякі капіталістичні газети. Ви будете здивова­ні певними висловами про робочий клас. Ми, ті, хто був і залишається частиною робітничого класу, знаємо, що такі заяви не відповідають дійсності. Візьміть деякі газети для робітників. І також будете здивовані деяки­ми тирадами про «капіталістів». І все ж і ті, й інші ви­словлюють дещицю правди. Капіталіст користає з плодів діяльності інших людей і заслуговує на все, що кажуть про нього. Він належить до того самого класу, що й дешевий шахрай, що виманює в робітників їхні зар­плати. Сентенції, які читаємо про робітничий клас у ка­піталі­стичній пресі, рідко пишуть керівники великих га­лузей промис­ловості, пише їх клас писак — про те, що, як їм здається, потішить їхніх працедавців. Вони пишуть те, що, на їхню дум­ку, має сподобатися. Коли ж переглянути пре­су трудового класу, то побачите інший тип писак, що так само прагнуть догоджати забобонам, які, як вони думають, має пересічний робітник. Обидва типи писак є просто пропагандистами. А пропаганда, яка не поширює факти, саморуйнівна. Так і має бути. Ви не можете втовкмачувати патріотизм людям у надії, що вони стоятимуть на місці, поки ви їх грабуєте, і сподіватися, що такі ма­хінації довго сходитимуть вам із рук. Ви не можете пе­реконувати наполегливо працювати та багато виробляти, приховавши додатковий зиск для себе. І працівник також не може приховувати словами недоліки своєї роботи.

Без сумніву, робітничий клас має інформацію, яка необхідна для того, щоб робити правильні висновки та приймати слушні рішення. Безумовно, працівники знають не менше, ніж працедавець. Однак надто сумнівно, що обидві сторони знають усе. І саме тут пропаганда, навіть найуспішніша, стає недосконалою. Небажано, щоб один набір інформації покладали на клас, який має інший набір інформації. Що нам справді потрібно, то це об’єднати всі ідеї та базуватися на них.

Візьміть, наприклад, усю цю метушню з профспілками та правом на страйк.

Єдина потужна сукупність профспілкових діячів у кра­їні — це група, яка отримує від профспілок зарплати. Дехто з них дуже заможні. Дехто з них зацікавлені у тому, щоби впливати на діяльність наших великих фінансових установ. Дехто настільки захопився так званим соціалізмом, що опинився близьким до більшовизму й анархізму. Їхня проф­спілкова зарплатня звільняє їх від необхідності працювати самим, і вони можуть присвятити себе руйнівній пропаганді. Всі вони здобули певного престижу та впливу, яких у природній конкуренції вони здобути не змогли б.

Якби керівництво профспілок було достатньо сильним, чесним, гідним і просто мудрим, як більшість людей, які є їхніми членами, то ці рухи впродовж останніх кіль­кох років набули б іншого вигляду. Але ця верхівка, за рідкісними винятками, не присвятила свою діяльність спіл­ці з природними перевагами робітника, а швидше зосередилася на плеканні його слабостей, головним чином на слабостях тієї новоприбулої частини громадян, які по­ки що не знають, що таке американський спосіб життя, і ніколи не дізнаються, якщо залишаться під опікою своїх місцевих профспілкових лідерів.

Усі працівники, крім тих, кому прищепили помилкове вчення про «класову війну» і які прийняли філософію, що прогрес полягає в появі розбіжностей у промис­ловості (коли отримуєш по 12 доларів на день, не зупиняйся на цьому — вимагай 14 доларів, а коли працюєш по вісім годин на день, не будь дурнем і вимагай шість годин, щось вимагай, завжди щось вимагай!), мають здоровий глузд, який дозволяє їм визнати, що з прийнятими та доцільними принципами змінюються й умови. Лідери профспілок ніколи цього не бачили. Вони хочуть, щоб умови залишалися такими, якими вони є, — несправедливість, провокації, страйки, обра5зи та каліцтва національного життя. А інакше яка буде потреба у профспілко­вих лідерах? Кожен страйк є новим аргументом для них. Вони вказують на це і лементують: «Бачите! Ми все ще вам потрібні».

Єдиним справжнім лідером робітників є той, хто спонукає робочу силу до праці та заробітної платні, а не той, хто веде робочу силу до страйків, саботажу та голоду. Про­фесійна спілка праці, яка висувається на перший план у цій країні, є об’єднанням усіх, чиї інтереси є взаємозалежними, інтереси яких цілком залежать від потрібності й ефективності послуг, які вони надають.

Насуваються зміни. Коли об’єднання профспілкових лідерів зникне, з ним зникне і спілка недалекоглядних власників, які ніколи не робили нічого корисного для своїх працівників, поки їх до цього не змусили. Якщо об­межений власник був недугою, то корисливий профспілковий лідер — ліками. Коли лідер профспілки став хворобою, то ліками став обмежений власник. Обоє є не­вдахами, й обом немає місця в добре організованому суспільстві.

Тепер чуємо голос недалекоглядного власника, який заявляє: «Настав час знищити профспілки, ми змусимо їх відступити». Така думка наближається до тієї, що проповідує «класову війну». Усі учасники виробничого процесу — від чоловіків біля верстата до чоловіків у кабінетах — зібралися в реальному об’єднанні й відтепер займаються влас­ними справами.

Експлуатація невдоволення нині стала справжнім біз­несом. Її мета полягає не в тому, щоб щось вирішити або щось