Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Гармонь теж взяли...

— Не били тебе? — Він підійшов до дружини, обійняв її.— Не горюй, стара. Не ятри свого серця. Наживемо знову. Було б здоров'я...

— Довго наживати доведеться. Все, ну все ж забрали, окаянні...

— Не шкодуй, Варваро! Радість у нас більша, аніж оця втрата. Чула? Яків з тюрми втік.

— Правда? — і очі її засяяли щастям.— Мені гайдамака сказав, а я думала — бреше. Навмисне таке говорить, щоб зручніше було грабувати. Як же ти дізнався про Якова?

— По всій слободі оголошення розклеєні. Обіцяють нагороду тому, хто повідомить німецьку владу, де він переховується. Не молена Якову зараз з'являтися в слободі.

— На волі!.. Господи!..— І схвильована мати, дивлячись у куток на ікони, перехрестилася.

Ця звістка обрадувала слобідську бідноту і розсердила багачів.

— Як? — обурювались вони.— Втекти з тюрми? Де ж вартові були? Куди дивились? Треба було його одразу прикінчити, а вони слідство затіяли, до в'язниці посадили... От вам і в'язниця... Такий розбійник ще себе покаже. Треба його будь-що вистежити, піймати і обов'язково повісити.

Були люди, які запевняли, що цієї ночі вже Якова Македона піймали, одвели до німецького коменданта, а перед світанком розстріляли біля вітряків.

Слободяни натовпами рушили до вітряків, і там дійсно побачили розстріляну людину. Але це був не Яків, про якого в слободі складалися вже легенди. Немовби вій без товаришів, але добре озброєний з'являється вночі до багачів, відбирає у них гроші, продуктові запаси, хліб, одежу і все це вивозить на підводах у невідомому напрямку.

Багачі примушені мовчати, бо Яків коленого з них попередив: "Розкажеш про мене кому-небудь — заб'ю!"

Вранці тільки й розмов, що про Якова Македона та Софію Ізарову. Хто придумав цю нісенітницю — невідомо. Але їй вірили, особливо жінки, і охоче передавали одна одній з усіма подробицями, наче кожна з них була свідком цієї незвичайної зустрічі.

— А прийшов він до неї опівночі. Маленький камінчик у віконце кинув, розбудив та так ласкаво її викликає: "Софієч-ко, любов моя сердечна, відчини". Як побачила вона Якова, затремтіла вся, не від страху, звичайно,— від радості. Впустила його до себе в дім, сподіваючись, що прийшов він до неї по любовному інтересу. А у Якова в голові зовсім інші думки. І почав він з нею таку розмову:

"У швейній,— каже,— майстерні в тебе солдатки працювали?"

"Працювали".

"А бариші,— каже,— ти з того мала?"

"Мала. А тобі це для чого знати?"

"Віддай,— каже,— їм усе, бо це їхній труд".

Забрав золото, мішок паперових грошей і все роздав потім вдовам, солдаткам та сиротам. Он як він її, буржуйку, обробив!

Дехто запевняв, що Яків дійсно живе в слободі, але тільки переодягнений. Сьогодні він тобі дід, завтра — циган, післязавтра— справжній пан і ночує не вдома, а в бідняків. Бідняки його охороняють, провадять розвідку. Цілим загоном шукають Якова німці і гайдамаки, але знайти ніяк не можуть.

А один дідок бив себе в груди, поважно хрестився, запевняючи слободян, що його онука на власні очі бачила Якова, коли він виходив з німецької комендатури, одягнений в гайдамацьку форму. Продався Яків німцям. Вони його помилували, прийняли до себе на службу. Дідові не повірили, і навіть дехто з слухачів пригрозив:

— Ти, діду, знай... Брехать — бреши, але думай, куди брехню повернути. А то, може, прийде до тебе сам Яків уночі та спитає: "Це ти, діду, на мене непристойні наклепи зводиш?" Що йому відповіси?

Дід, розгубившись, закліпав червоними повіками, став виправдуватись:

— їй-богу, бачила ж моя онука. Вона підлоги мила в комендатурі. Тільки, може, дурне дівчисько помилилося.

Чутки про Якова ширилися з кожним днем, і налякані цими чутками багачі виставляли біля своїх будинків не тільки вночі, але навіть удень озброєну варту.

Загальне співчуття бідноти викликала Олімпіада, яка стала тепер жебрачкою. Всі знали, що з рідного дому її вигнав син. За ці кілька тижнів вона схудла, змарніла, згорбилась. Збираючи милостиню, Олімпіада обминала багаті двори. Бідні люди з щирим співчуттям ставились до неї, жаліли її, запрошували до себе ночувати. Жалісливі господині садовили жебрачку за стіл, частували борщем, пшоняною кашею чи картоплею.

Серед бідняків були в неї справжні друзі. Не роз'ятрюючи душевної раки, вони намагалися заспокоїти її, вселяючи надію, що скоро прийде з Росії на допомогу Червона гвардія, прожене окупантів, і тоді все зміниться на краще.

Але бували вечори, коли пекуча туга огортала серце Олімпіаді. Хотілося повернутись додому, поговорити з сином. Може, він багато чого передумав за цей час і послухає її, стару матір, залишить службу, житиме вдома, допомагатиме батькові, як це було до війни. Адже народ усе бачить, від нього нікуди не сховаєшся. Перед народом доведеться відповідати за свої вчинки.

У такі хвилини тимчасової душевної слабості вона ладна була все простити синові, аби тільки послухав він її материнських порад. Це бажання часом ставало для неї таким непереборним, що Олімпіада, попрощавшись з добрими людьми, йшла додому.

Але ворота рідного дому завжди були на запорі.

Олімпіада тоді годинами блукала попід вікнами, і почуття всепрощення змінювалося в ній образою, що переходила в ненависть.

Олімпіада йшла геть і решту ночі перебувала па базарі, влаштувавшись де-небудь під рундуком.

Іноді вона випадково зустрічалася на вулиці з Сашенькою, але кожного разу він з холодною неприступністю проходив повз неї, не вітаючись, наче це була не мати, а зовсім стороння, невідома йому жінка.

У такі хвилини Олімпіада дивилася синові вслід, і недобрі думки туманили їй голову. Цілий день вона не могла потім забути зустрічі, яка завдавала їй нових страждань і болю.

Дні минали за днями. На слобідських городах так само вешталися німці, зриваючи зелену цибулю, редиску, молоді огірки. А коли достигали в садах вишні, яблука, вони й там були повновладними хазяями.

Бачили слободяни, як під осінь великі обози з награбованим майном і продуктами прямували до станції. Слідом за підводами йшли озброєні німці. Скоро їх зовсім не стало в слободі. Залишилися тільки гайдамаки. Вони, як і раніше, бешкетували, влаштовували гульбища, пиятики, грабежі. Кололи свиней, різали баранів, телят, корів і навіть єдиного в слободі племінного бугая відправили на забій. П'яні розбишаки вешталися по слобідських вулицях, чіпляючись до дівчат та молодиць або, посварившись між собою, зчиняли раптом стрілянину.

Випадковою кулею під час одного з таких бешкетів було забито дівчинку років восьми.

У народі зростали невдоволення, гнів, люта ненависть до гайдамаків.

— ЧихМ вони кращі за німців? Так само грабують. Так само насильничають, убивають людей. Коли вже прийде на них, клятих, загибель?

Слободяни все частіше говорили між собою про численні полки червоних воїнів, що вже вирушили па допомогу багатостраждальній Україні, і про те, що ці полки не сьогодиі-завтра проходитимуть через слободу. На підступах до Харкова вони завдадуть рішучих ударів німецьким полчищам і, розгромивши їх, поженуть з України заклятих ворогів з їхніми найманими вбивцями — гайдамаками та іншою наволоччю, яка зраджує вітчизну, знущається з народу.

Тільки б швидше приходили оті червоні полки. Багато нових воїнів, озброївшись гвинтівками, увіллються в їхні ряди, підуть захищати молоду республіку Рад.

І тоді гайдамакам, нарівні з німецькими окупантами, народ відплатить за всі їхні злочини, за сльози матерів, дівчат, молодиць, за пролиту кров і насильства. Але дні минали за днями, а Червона Армія не з'являлась. Народ заговорив про партизанів.

Знаходилися люди, які запевняли, що вони не тільки зустрічали в лісі партизанів, а навіть бували поблизу їхнього табору. Правда, партизанів ще малувато. їм не вистачає гармат, боєприпасів, але, як тільки дістануть іще хоч трохи гвинтівок та два-три кулемети,— гайдамакам прийде кінець!

— А як лее вони, партизани, живуть? У куренях чи в землянках? Хто їм варить обід? Де беруть продукти? Як їх розшукати? Молее, дорогу покажеш?

Зніяковілий "очевидець" не знав, що відповідати.

— Дорогу, значить, показати? Поблизу був, це точно, а ось поручитися: чи там їхній табір, чи в якомусь іншому місці... Але є така людина — лісник Мефодій. От йому все відомо. Він у них зв'язковий.

І до Мефодія почалося справжнє паломництво. Приходили юнаки, чоловіки. Прибігали жваві дівчата. І всі допитувалися в нього про партизанів.

Провідували лісника й колишні солдати. Вони не одразу починали розмову про партизанів, але Мефодій розгадував їхні думки, їхні бажання і починав потрібну бесіду першим, глибоко розчаровуючи відвідувачів тим, що йому, Мефодію, нічого не відомо про партизанський загін.

— Як же так? — дивувався тоді солдат, збентежений відповіддю лісника.— Кажуть, що ти зв'язковим у них. Не бійся... не видам... Я тобі теж признаюсь... Адже я фронтову гвинтівку заховав... Може, пригодиться тепер. Пішов би я до них... Допоможи. Іще з собою надійних солдатів приведу. Є такі. Ти зваж на це, Мефодію, спитай командира, розкажи йому: так, мовляв, і так, е підходящі люди, до загону просяться. Обстріляні... в боях бували. Кулею їх не злякаєш. За Радянську владу хочуть воювати.

— Не знаю... Не відаю... Охоче б тобі допоміг...

— Не віриш, значить, мені? Ну що ж, подумаємо самі... Може, що-небудь придумаємо...— і ображений солдат ішов собі додому.

Про ці відвідування Мефодій розповів другові Маке-дону, радячись з ним, як йому ставитися до таких пропозицій.

— Багато народу в сторожці моїй перебувало, і все народ підходящий, надійний... Шукають партизанський загін, а загону нема. Може, створити треба, як гадаєш?

— Якщо народ цього хоче,— загін буде. От тільки хто візьметься за цю справу?

— А хоч би й ти, Андрію Степановичу. Ти візьмеш на себе командування, ну а я вже піду до тебе в помічники.

— Жартуєш... Який же з мене командир? Столярне майстерство я знаю досконало, а військових справ не навчений. Ти, Мефодію, поки що запам'ятовуй цих людей. Воюватимуть вони ще за Радянську владу. Сьогодні загону нема, а можливо, завтра він з'явиться. Народ не дрімає. Ось тоді твоя допомога пригодиться. І люди ці вірні пригодяться. Так я гадаю.

Затяжну дощову осінь змінила люта зима. Гайдамаки все ще були при владі.