Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Біднота їх ненавиділа й боялась. Перед різдвяними святами Македона несподівано викликали до отця Віталія. Піп ласкаво привітався з Андрієм Степановичем, запросив до столу випити чашку чаю з вишневим варенням.

— Ми вирішили доручити тобі одну справу,— почав він, п'ючи невеликими ковтками з фарфорового блюдечка гарячий чай.— Хочемо, щоб ти збудував нам до водохреща Йордань.

— Не зможу я, батюшко, здоров'я...

— Не думай відмовлятися,— попередив його піп,— а то матимеш великі неприємності. Ми знаємо — ти кращий у слободі майстер і, крім тебе, ніхто не може справитися з таким завданням. Ми навіть вирішили заплатити тобі за твій труд скільки потрібно. Ти повинен бути вдячний за те, що тебе не утискує влада. Адже всі знають, хто такий Яків, і не займають тебе.

Думав над цим? А не займають тому, що я так захотів. Ти потрібний для церкви. Ти майстер. Сподіваюсь, зрозумів тепер, чому відмовлятися тобі не можна?

— Зрозумів.

— Син може бути більшовиком, а батько справжній християнин. Ось ти і приступай до роботи негайно, щоб вчасно впоратися. Гайдамаки збираються святкувати хрещення разом з нами.

Андрій Степанович примушений був погодитись. Повертаючись додому, він зайшов на базар, купив дешевих конфет, пряників, медового, майстерно розмальованого червоною фарбою і золотом коня. Всі ці гостинці вручив дружині. Сховавши їх до скрині, вона принесла з хлівця оберемок пахучого сіна, намостила перед іконами своєрідне гніздо і в нього поставила два чавунчики, помітивши їх крейдяними хрестиками. Один чавунчик був з узваром, другий — з пшеничною кутею.

Зимовий день короткий. Не встигло ще як слід звечоріти, а вже на слобідських вулицях почали з'являтися діти з вузликами, що в них акуратно була ув'язана вечеря.

Старші вели за собою молодших братиків і сестричок. Зовсім маленьких несли на руках або везли на санчатах, укутавши малят в теплий одяг так старанно й дбайливо, що виднілися тільки оченята, сповнені цікавості й захоплення.

Хрещені матері та батьки куштували солодку кутю, а потім наділяли своїх хрещениць і хрещеників цукерками, пряниками, грошима.

Македони у хаті самі. Варвара засвітила лампаду, перехрестилась, дивлячись на ікони, освітлені мерехтливим вогником. Згадавши, що святкової скатерті нема, вона вийняла з сундука стареньку, але чисту плахту, накрила нею стіл, поставила паперові квіти, куплені у черниць "Тіхвінської пустині". Підійшла до вікна.

— Скільки діток! І піші йдуть, і в саночках. Поглянь, Андрію, яка крихітка сидить. Чиє ж то воно дитятко?

— Якщо ніхто не принесе, я вийду на дорогу, зустріну отаку крихітку й одніму в неї вечерю,— жартував Македон. Він дуже любив дітей... Ніколи ні в чому їм не відмовляв. Влітку багатьом із них він майстрував паперові змії, різні коліщата для візочків, обручі. А одного разу провозився мало не два дні, виготовляючи для хлоп'ят мініатюрного вітряка. З дітьми в нього була зворушлива й міцна дружба.

— Поглянь, Андрію, чи не до нас вони йдуть?

На вулиці з'явилася юрба хлопчаків із зіркою. Зірка була п'ятикутна, з червоного паперу, освітлена зсередини свічкою. Спереду на зірці яскраво виділявся серп і молот.

Це був сміливий задум, і хлопчакам могла загрожувати небезпека.

— Здається, до нас...

— Нехай заходять. Зустрінемо сміливців. Молодці, хлоп'ята!— хвалив їх столяр, спостерігаючи, як наближалася до його хати червона, мов кров, зірка.

Зореносцем був Володя Метелик. Він тепер жив дома сам, без батька. Вборами до його хати збиралися такі ж підлітки, як і він сам, розучували з книжечки, десь купленої татом, революційні пісні. Сьогодні вперше вони ходять по хатах співати не молитви чи псалми, а нові пісні. Хлоп'ята добре знали, до якого двору їм можна заходити, а чиї двори треба ретельно обминати, щоб не накликати на себе лиха.

Та лихо прийшло раніше, ніж вони передбачали. Несподівано на дорозі їх зустрів Лук'ян Безсалий і зупинився, здивований. Можливо б, він і не звернув уваги на зірку, п'ятикутна вона чи шестикутна, коли б на червоному тлі освітленого паперу не виділялися серп і молот. Саме це і вразило Лук'яна.

— А йди-но сюди, хлопче, дай мені глянуть на зірку, що на ній намальовано.

Володька, відчувши небезпеку, одійшов далі, і цією неслухняністю розсердив куркуля.

— Ти що ж це, баламутити задумав, не слухатися старших? Та я тебе, сучого сина...— і він, піднявши палицю, рушив до зореносця.

Але в цю хвилину з усіх боків на Лук'яна полетіли сніжки. Кілька їх, влучно кинутих, потрапили йому в обличчя. Даремно Лук'ян закривався рукою, погрожував палкою, злісно лаявся — кінець кінцем він примушений був відступити.

Хлопчики, задоволені з своєї перемоги, жваво й голосно розмовляючи між собою, рушили далі.

— Звертай до Македона.

— Хто знає, чи дома він.

— А де ж йому бути? Пішли.

— Хлопці, тільки пам'ятайте, тут співати будемо все, що розучили. Співати на повний голос,— попереджав своїх товаришів зореносець, одягнений у батьківський піджак, солдатські чоботи й шапку, з-під якої світилися веселістю зухвалі очі.— Почнемо з "Варшавянки", потім "Вьі жертвою пали", а потім "Байкал" і "Дубииушку".

— А "Смело, товарищи, в ногу"? — озвався найменший з них, але бідовий хлопчик.

— Цю теж проспіваємо. Всі розучені пісні... Ясно?

Весела юрба вже завернула було на розчищену від снігу доріжку, що вела до Македонового двору, як раптом почувся суворий окрик;

— Стійте!

Хлопчики, обернувшись, побачили Олександра Безсалого і від страху заціпеніли. Звідки він тут узявся? Як же вони не помітили його раніше? Олександр — не Лук'ян. Це розуміли хлоп'ята і, мабуть, тому так дружно зібралися до зореносця, затулили його собою.

— Це хто змайстрував? Чому ходите по вулиці з такою зіркою? Ану підійди до мене.

Володя стояв на місці.

— Я кому сказав? — і в голосі Олександра зазвучала нотка роздратування.— Підійди сюди.

— Дядечку Олександре, що ви хочете? Ми Христа славимо. От, їй же богу, Христа славимо,— спробував обдурити Безса-лого один з хлопчиків. Але Олександр, не звертаючи на нього уваги, рішуче попрямував до Володі Метелика.

— Розійдись! — скомандував він, наче перед ним стояли не діти, а слухняні гайдамаки.

Хлопчики і не думали розходитись.

Така поведінка обурила Олександра. Розлючений, схопив він першого підлітка, який потрапив до рук, легко підняв у повітря і кинув, як дров'яну плашку, у пухкий замет.

— Давай зірку! Давай, чортеня!

— Не дам! — сміливо заявив Володя.— Не дам! Хай краще згорить, аніж потрапить до ваших рук! — і зірка, яку майстрував він з такою старанністю й любов'ю, спалахнула від воскової свічки яскравим полум'ям. Хлопці, немовби по команді, метнулися до заметів, і рясні сніжки полетіли в обличчя офіцерові.

А потерпілий хлопчик, видершись, нарешті, з глибокого снігу, підбіг до зореносця, вихопив з його рук Древко і з лютістю дикого звіряти кинувся па свого нападника.

— Ось тобі! — і з усього розмаху вдарив офіцера по сивій шапці.

Олександр сторопів від подиву й несподіванки. Але потім, оволодівши собою, вихопив з кобури наган і, напевно б, застрелив сміливця, коли б той не зник, як мишеня.

На снігу темнів попіл від спаленого паперу з п'ятикутної зірки.

Через кілька хвилин хлопчики зібралися знову, збуджені, але горді, що вони вступили в бій навіть з гайдамацьким хорунжим, і жваво зараз сперечалися між собою, чи стріляв би в них Олександр, чи ні.

— Ясно, що стріляв би,— сказав упевнено Володя Метелик.— Ось йому б, Васі, першому кулю всадив... І як це ти наважився його торохнути по головешці?

— Не знаю... Розсердивсь дуже...

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув спритний малюк, піднявши з снігу обгорілий клапоть серпа.

Про Олександра Безсалого скоро забули. Усіх хлоп'ят непокоїло питання: "Як же бути тепер? Чи завітати до Македона без зірки, чи розійтися по домівках?"

їх сумніви розвіяв сам столяр.

— Ви що ж, хлопці, спинилися? Чому не заходите до мене?

— Нема з чим заходити... Така зірка була... Гуртом її майстрували.

— Я вас бачив,— сказав Македон.— Ну, нічого, хлоп'ята, не журіться, щось придумаємо.

— Гайдамацька морда! Я йому ще згадаю...— і Володя Метелик погрозив кулачком.— Все-таки я не віддав йому зірки. Він наказує: "Давай!" А я думаю: "Ні, не віддам! Самі змайстрували, не дозволимо, щоб його погані руки до нашої зірки торкалися". Спалив я її, а йому — ось! — І Володя показав дулю.

— Як же ми тепер... без зірки?

Ніхто на це питання не відповів. Тоді Македон ступив крок до хлопчика, що тримав у руках обгорілий клапоть, спитав:

— Тобі дуже шкода зірки?

— Аякже! Це б ми сьогодні і завтра ввечері ходили по хатах, а зараз ось і немає з чим ходити.

— Не горюйте, хлопці, я вам допоможу.

Зраділі діти, оточивши Македона, стали допитуватись:

— А як же ви нам допоможете, дідусю?

— Невже нову...

— Зроблю... На ранок буде готова. Діти не знали, як і дякувати столярові.

— А червоний папір у вас знайдеться? Може, принести? В мене є два аркушики. Я швидко збігаю.

— Двох аркушів мало. Більше потрібно.

— А в мене дома хороше тісто. Мама вчора хліб пекли, так лишилося трохи. Тістом добре буде папір наклеювати.

— А я вистружу нове кленове древко.

— А я гвіздочків принесу. Є у мене маленькі гвіздочки.

— От бачите,— посміхнувся Македон, слухаючи хлоп'ят.— Гуртом і змайструємо зірку. Тільки не паперову, а з справжнього кумачу. У моєї старої знайдеться клапоть, попрошу її. Вона для такого важливого діла віддасть його нам.

Дитячій радості не було меж. Умовились, що завтра надвечір зірка стоятиме в Македоновій хаті. Вони зберуться всі, як один, ось у таку ж пору, і надалі будуть обережнішими. Не підуть цілою юрбою, як ходили сьогодні, а виставлять на вулиці дозори, озброяться палицями, щоб в разі нападу було чим відбивати атаку.

— Ну як, хлопці, зайдете до мене?

— Завтра... Ми завтра до вас прийдемо, дідусю.

— Всі пісні проспіваєм. Ми багато пісень розучили.

— Не звичайні, а революційні.

— Добре, ми вас послухаємо з старою.

Діти розбіглц^ї. Македон хотів зайти до хати, але помітив на вулиці чиюсь дівчинку з білим вузликом. В ньому ув'язана, мабуть, кутя. Македон вийшов запросити дівчинку до себе. Придивившись до неї, він пізнав Тапю.

Тепле, хвилююче почуття оволоділо столяром, наче зустрів рідну онуку. Взявши її за руку, Андрій Степанович став розпитувати, чи не змерзла вона, чи не потрапила по дорозі в кучугуру, чи не вилилась кутя?

— Ні...