Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Я добре її тримаю.

— Ну, то ходім. Бабуся буде рада.

Македон відчинив сінешні й кімнатні двері, пропускаючи поперед себе дівчинку.

— Глянь, Варваро, який гість до нас...

Македониха відразу не пізнала Тані, бо велика хустка, якою вона була пов'язана, затуляла майже все її обличчя, видно було тільки оченята. А Таня, спинившись біля порога, промовила:

— Моя мама вам, бабусю, і вам, дідусю, надіслали вечерю,— дівчинка підійшла до стола, поставила свій вузлик на чистій плахті.

— От любенька! От розумниця! — обіймала дівчинку Македониха, цілуючи в холодні з морозу щічки.— Давай же я хустку з тебе скину. Ось так. Посидь, а ми з дідусем твоєї вечері попробуєм.

Македониха розв'язала вузлик, взяла з тарілочки житній пиріжок, а туди поклала свій, пшеничний. Потім покуштувала куті з медом, попробував кутю і Македон.

— Ах, яка смачна! — розхвалювали обоє, а дівчинка дивилася на них і радісно посміхалась.

— Мама аж повну ложку меду туди поклали.

— А ти, Танюшо, чому до нас не приходиш? — спитав Македон, сідаючи поруч дівчинки.— Забуваєш діда з бабунею. Недобре!

— Я приходила б, так у мене ж нема в чому ходити. Мама ось свої чоботи дали.

Тільки тепер помітили Македони, що Таня взута у великі чоботи, які сповзли з її ніг, як тільки вона вмостилася на дивані.

— Черевички їй треба купити,— сказала Македониха.

— Завтра обіцяли заплатити мені за роботу. Одержу гроші, куплю тобі, Танюшо, черевички або чобітки. Що ти хочеш?

— Чобітки.

— Гаразд. Тоді будеш до нас приходити?

— Буду.

Македон обняв її, ніжно погладив русяву голівку.

— Давай же, Варваро, гостинці.

— Зараз.

Македониха вийняла з скрині кілька конфет, пряників, розфарбованого золотом коня, дала мідяків. Бачили Македони, якою радістю засвітилися дитячі оченята. Особливо ж сподобався Тані кінь.

— Скажеш мамі, хай вона завтра разом з тобою в гості до нас прийде. Будемо вас ждати.

Македониха поклала в миску своєї куті, налила туди ж солодкого узвару, накрила тарілочкою і знову акуратно ув'язала це все в сіреньку чисту хустку.

— Ходімо, Таню, я проведу тебе додому,— сказав Македон, і вони пішли.

Македониха сіла біля грубки, в якій дотлівали останні жаринки, вкриваючись сірим попелом.

Тиша. Як і раніше, перед образами мерехтів вогник лампади. Склавши руки на колінах, Македониха думала про Якова, і сум огортав її змучену душу. "Де він зараз? Хто дав йому притулок? Чи в нього є що їсти? Чи здоровий він? Коли вже подасть додому хоч вісточку про себе?"

Стукіт клямки примусив її здригнутися. "Як швидко повернувся Андрій. Хіба він не провів Таню додому? А може, ще хтось вечерю несе?"

Підвелася з стільчика, чекає. До хати увійшов бородатий чоловік у кожушку, в солдатській шапці, пов'язаній зверху башликом.

— Ви, певно, до Андрія Степановича? — запитала Македониха, придивляючись до людини, яку, здавалося, вона бачила вперше.— Сідайте, він скоро прийде.

— Мамо! Не пізнали... От і добре! Драстуйте!

— Якове... Сину мій!..— скрикнула Македониха, кинувшись до нього. Вона цілувала його, дивилася на нього неначе уві сні. А він стояв, теж схвильований, обіймав матір, гладив її посивілу голову, плечі.

— Ну ось... провідати вирішив, як ви тут...

— Дивлюсь на тебе і очам своїм не вірю. Зустрілася б з тобою на вулиці — ніколи б не пізнала. Та що це я балачками голову тобі морочу. Роздягайся... Батько зараз повернеться. Він пішов Таню провести... Вечерю нам Таня приносила...

Яків розв'язав башлик, зняв кожушок, а мати стежила за кожним його рухом, і в очах її світилося таке щастя, що Яків мимоволі подумав: "Добре, що прийшов. Бач, яка рада мати".

А вона, посміхаючись, м.ацала рукою його бороду.

— Твій батько ні замолоду, ні потім не мав такої.

— Борода мене виручає. Зустрічав на вулиці знайомих — не пізнають. Та що там знайомі, адже ви теж...

— Якби не озвався — так і не признала б... А вже по голосу... Сідай, Якове, сідай ближче до грубки. Я зараз води нагрію, помиєшся, чисту білизну одягнеш.— І мати вийшла до сусідньої кімнатки, де стояв столярний верстат, внесла стружок, кілька сухих обрізків із соснових дощок, і в грубці загуло полум'я.

— Як же ви живете? Чув я, вас тут били батогами...

— Били... А Пимону Базалію на очах у всіх... кулю... там і помер.— Пригадувати той страшний день їй не хотілося, щоб не затьмарювати світлого, радісного почуття, яким була сповнена в ці хвилини її душа.

Яків зрозумів настрій матері, її невисловлеие бажання і припинив почату розмову.

Скрипнула хвіртка. Мати, боязко глянувши на вікна, сказала:

— Іди до світлиці. Я двері зачиню. Може, хтось чужий. Увійшов Македон. Помітивши на обличчі дружини якусь

особливу радість, він запитав:

— Ти що, Варваро? Що трапилось?

— Повернувся...

— Ну повернувся... Провів Таню і повернувся... Чого ж тут радіти?

В цей момент розчинилися двері світлиці і звідти вийшов бородатий чоловік.

— Яків,— тихо промовив батько і чомусь зблід.— Ти?.. Дома...

Розвівши руки, вони кинулись назустріч один одному.

— А я не зрозумів... Не зрозумів спочатку, хто повернувся. Що, стара, га? Не казав я тобі: "Наш Яків і в воді не потоне, і в вогні не згорить, а вісточку про себе подасть". А він, бачиш, навіть сам прибув... Молодець! Горджуся тобою... Так, горджусь!— і він змахнув з очей сльози.— Що ж ти, стара, баришся? Подавай на стіл холодець, став самогон, все давай, все тягни... Гуляти будемо на радощах...

— Зажди... Гуляти встигнемо, а ти піди та защіпни хвіртку, щоб не забрела до нас якась лиха людина.

Син, влаштувавшись біля грубки, розповідав про свою втечу з тюрми. Втечу організувала підпільна група більшовиків, звільнивши одразу кількох політичних в'язнів. За ці місяці Яків побував у Москві і Петрограді.

Він дуже докладно розповідав про великі міста. Батько більше цікавився робітниками: як живуть, скільки годин працюють щоденно, чи є в них заводські комітети і як ці комітети захищають інтереси робітничого класу. А мати розпитувала про крамниці, про базарні ціни на пшоно, сало, соняшникову та конопляну олію. Допитувалась, чи багато в крамницях мануфактури, скільки коштує аршин ситцю у Москві і почому такий же ситець у Петрограді.

Відповіді Якова здивували й розчарували матір.

— Півфунта хліба на день видають робітникам. Голодують діти, голодують матері, але, незважаючи на страшні злидні й нужду, люди ці сильні духом. Бачив їх, розмовляв з ними. Вірять вони в краще майбутнє, коли робочій людині скрізь буде дорога відкрита. Якщо ти бідний, а хочеш стати інженером чи лікарем,— будь ласка. Радянська влада допоможе тобі навчитись. Країні потрібні письменні, знаючі люди.

— Ну, а нам допоможуть вони, руські брати, німців та гайдамаків громити, звільняти Україну? — спитав батько, прислухаючись до всього, що розповідав син.

— Допоможуть, батьку. Ми почнемо, а вони нам допоможуть.

— Іще скажи мені, синку, ось про що: Леніна ти бачив?

— Бачив. У Смольному на прийомі в нього був з товаришами. Україна, батьку, буде вільною! І цей час уже близький...

Непомітно надійшла північ, але ще багато чого не розпитано, багато про що не розказано.

— Пора спати,— нагадала мати.— Яків з дороги втомився, йому треба відпочити.

Не розповів Македон синові всіх чуток і легенд, які створювали про нього, Якова, слободяни. Не розповів йому також і про те, як до лісової сторожки приходили юнаки, чоловіки, колишні солдати, допитувались у Мефодія про партизанів. Тепер ось повернувся Яків. Він зуміє організувати людей. Зброя є. Тільки треба підійняти народ. Але про це все вони поговорять завтра.

Яків ліг у світлиці, а батько вийшов до кімнати, де був столярний верстат, взяв до рук рубанок.

— Ти що, Андрію, працювати збираєшся? Адже завтра великий празник.

— Нічого, бог простить,— сказав жартівливо чоловік.— Треба зірку хлоп'ятам змайструвати. Десь у тебе я бачив клапоть кумачу. Знайди його і дай мені.

Македониха, зрозумівши, що її умовляння не допоможуть, мовчки вийняла з скрині кумач, поклала його на верстаті.

— І навіщо тобі займатися таким ділом?

— Треба, старенька моя, треба. Обіцяв їм. Завтра вони цілою юрбою з'являться до нас пісні співати. Та не абиякісь там, а революційні. Розумієш? Революційні! Он що придумали хлопці. Як же їм, таким соколятам, відмовити? Не можу я... Зірка повинна бути. Я для них постараюся.

З-під рубанка на долівку впала перша стружка.

43

На перший день різдва до Македоніє прийшла Олімпіада. Одягнена в благеньке пальто й діряві валянки, закутана в чорну шаль, з ціпком у руках, вона мала досить нужденний вигляд.

— З празником вас,— сказала гостя, обмітаючи віничком сніг з валянків.— Такі морози настали, що дух захоплює. Пташини падають з дерев замертво.

— Олімпіадо, сідай обідати з нами.

Олімпіада скинула пальто і, тремтячи всім тілом, підійшла до столу.

— Бачу, зігрітися тобі треба,— сказав Македон, наливаючи три чарки настояної ароматної горілки.

— Це багато для мене, сп'янію, а в мене ж хворе серце...

— Випий, скільки зможеш, та закуси добре,— порадила Македониха, ставлячи перед гостею повну тарілку гарячої, дуже смачної лапші.

— За що ж ми вип'ємо? — спитав Македон, і йому відповіла Олімпіада:

— Вип'ємо за те, Андрію Степановичу, щоб швидше на гайдамаків прийшла загибель! — У потьмянілих очах її спалахнули злі вогники.

Закушували горілку холодцем, ковбасою, помідорами. Олімпіада, швидко сп'янівши, стала плакати, скаржитися на чоловіка й сина, які вигнали її з дому. Вчора, скориставшися з того, що хвіртка була иезащепнута, Олімпіада увійшла до себе в дім. Ніхто цього не помітив. Менших дітей у кімнаті не було, а Трохим з Олександром у світлиці про щось радилися між собою, і Олімпіада добре чула, що в їхній розмові часто згадувалось ім'я молодого Македона.

— Зайшла попередити. Якщо ваш Яків, можливо, прийде додому, скажіть йому, хай остерігається. Хтось бачив його в слободі, пізнав... Тепер розшукуватимуть гайдамаки. А потрапить знову їм до рук — не випустять, заб'ють... Не можна, щоб потрапив... Таким сином можна гордитися, це не те, що в мене... Всі чесні люди ненавидять Олександра, всі бажають йому смерті... А колись-то і я мріяла: виросте Сашенька, опорою на старість мені буде, поважатиме мене... Ет, що там говорити! Якова попередьте, хай остерігається, бо ворогів у нього багато.

— Ну, а чоловік же бачив тебе? — поцікавилась Македониха.

— Бачив.