Лада Лузіна - Меч і хрест

внутрішнього боку, й зачинила двері, вичерпно клацнувши замком. Тому його і врізали у дверях Марійчиної спальні, що «не вийдеш зі своєї кімнати» було улюбленим маминим покаранням.

Ковальова спустошено поставила на підлогу свій рюкзак. За вікном погойдувалося ще голе й незахищене кругляччя каштанів.

Кімната здавалася чужою. Відчужено знайомою й аскетичною. Лампочка під стандартним плафоном на білому дроті. Товста тристулкова жовта шафа. Письмовий стіл, накритий склом, під яким були розкладені Марійчині дитячі фотографії та картинки, вирізані нею з різних журналів, – нестерпно убогі порівняно з казковою вежею на Яр Валу, мармуровим каміном, старовинними книжковими полицями, тонконогим бюро з чорного дерева, різьбленим буфетом, наповненим сріблом.

Але зараз все-все-все це раптом здалося їй безглуздим і надуманим.

А може, і не було ніякої вежі, не було кішок, які розмовляють, і темношкірої книги Києвиць? Адже якби все це було, хіба могла б мати замкнути її в кімнаті, як…

«Як раніше!»

Марійка сіла на край ліжка й опустила обличчя в безсилі долоні.

Мама завжди дорікала їй за те, що вона недолуга. Але якою ж вона могла бути біля такої матері? Адже коли була б іншою, то не змогла б жити поряд із нею. І хоч би якою вона, зрештою, стала б, опинившись біля неї, знову була б такою…

«Як раніше».

І сидітиме тут…

«Як раніше».

Тільки тому, що нездатна сказати матері «ні».

Де ж вона, та сила, про яку говорила їм книга?

Ковальова підійшла до вікна. Її вулиця була однобічною – на іншому боці дороги плескався в сонячних променях чахлий Кадетсько-Шулявський гай, у якому колись давно кияни святкували свою Вальпургієву ніч, – 1 травня – всесвітній шабаш відьом.

Колись, іще до революції, коли на місці нинішніх молодих і незміцнілих дерев, і Марійчиного будинку, і хрущовок, що є сусідами з ним, і вулиць, і кварталів, – усього Солом’янського району, стояв гай – справжній, вирубаний, викорчуваний і зниклий назавжди. І перед світанком поліція підбирала п’яних і голих простолюдинок, які тут лежали під деревами та кущами, і звозила їх у переповнені у зв’язку з відьмацьким святом дільниці.

«Я виросла біля Лисої Гори. Ти – працюєш. А ти?»

«А я…»

1 травня – перший шабаш року!

«Коли на перше свято року ти вершитимеш свій суд над вічністю, недоступною очам сліпих…»

Вона рвійно відскочила від вікна. Підбігла до столу і, злегка піднявши товсте скло, витягнула звідти портрет Булгакова. Потім переконано відчинила платяну шафу, дістала свою улюблену сорочку – татову – смугасту.

Вона йде надовго. Третій поверх. І поруч пожежна драбина. Між іншим, не дуже й страшно…

* * *

– Ну що, закипіло? – Дарина вбігла в кухню, притримуючи біля грудей краї махрового рушника. – Боже, як добре після душу! – проголосила вона. – Навіть із господарським милом! Цікаво, Килина що, іншого собі не купувала?

На допотопній плиті радісно вирували дві крихітні срібні каструльки з майбутньою присухою. Поряд сиділа руда Пуфик, не зводячи круглих очей із бульбашок, які викликали в неї неабияку цікавість.

– Мийся частіше. Тобі личить, – добродушно всміхнулася Катя. – Ти вчасно. – Вона скрупульозно звірила текст книги з циферблатом свого годинника. – Через тридцять секунд треба додати нігті з правої руки.

– З моєї? – похмуро уточнила Чуб.

– Твоєї, якщо ти, звичайно, не хочеш, аби він до мене присох…

– Я так зрозуміла, що нігті нам дали зовсім не для краси, а для роботи. Тут половина присухи на кігтях. – Чуб гірко попрощалася поглядом зі своїм прекрасним манікюром і почала старанно обрізати нігті над варивом. – А до тебе б він і так присох… Усі голубі від жінок-вамп пруться. А ти у нас така, що вампішої не буває. А коли не злишся і без окулярів, то взагалі… Уявляю, як тебе мужики дістали!

– Не уявляєш, – чесно сказала Катя. – Дивись! – навіщось оголила вона перед Дариною душу, разом із правою рукою, де, прикритий рукавом піджака, таївся шрам, нерівний, який іще не встиг зовсім зарубцюватися. – Ножем, – пояснила вона. – З ревнощів. І не через те, що зраджувала. Просто все, що занадто, – завжди погано! І занадто велика любов, як горілка, – чоловіки від неї спиваються і дуріють. І коли жінка занадто гарна – теж. Ніхто їй не вірить. І будь ти хоч Пенелопою, нічого від цього не зміниться.

– Тому ти себе спотворювала? – співчутливо запитала Дарина.

– І тому також, – спокійно погодилася Дображанська, – але більше через бізнес. Гірше нічого немає, коли у кожного другого, з ким ти перетинаєшся, дах їде. Тобто, звичайно, якщо з кожним спати, вони тобі все зроблять і все підпишуть. Але тоді плакала твоя репутація. Спати для кар’єри можна тільки з кимось одним – це нормально. А інакше не встигнеш озирнутися – по руках підеш. Тільки «ні» говорити – теж не вихід. Тут же починається нескінченна тяганина, кожне питання двісті років вирішується. І навіть не тому, що тебе тупо ставлять перед фактом: або в ліжко, або «кіна не буде». А вже через те, що їм зайвий раз тебе побачити хочеться та пококошитися перед тобою, які вони значні та круті…

– І що, окуляри допомагали? – недовірливо уточнила Чуб.

– Окуляри, стрижка майже під нуль, костюми під горло. Ніщо так не відлякує чоловіків, як стерво з лесбійськими звичками. А що у них усередині однаково булькає – не мої проблеми, мені головне, щоб лізти боялись. Але тепер мені ніхто не указ! Тепер я всіх послати можу!

– Значить, ти віриш у нашу владу? – заінтриговано поглянула на неї Дарина. – Просто я, чесно кажучи, не зовсім поки що розумію, в чому вона… Ну, в чому ця сила, яку нам нібито передали? Ну, літати – так! Квартира – круто! Волосся й нігті у нас відросли – можна на манікюрниці економити. А кішки, що розмовляють, – узагалі геніально. Але самі ж ми анітрохи не змінилися, залишилися такими, якими й були.