Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

в Галютин шукати цю шльондру? Знову щось не клеїлося. Я пригадав твої руки. Вони мені добре запам’яталися: біла чиста шкіра, довгі пальці, охайно обрізані нігті… Словом, інтелігентні руки. Ким би могла бути людина з такими руками? Музикантом? Учителем? Спортивним тренером? Лікарем? Будь-ким із них і, напевно, ще багато ким. Специфічні руки. Кажуть, є руки піаніста, руки хірурга… І раптом мені сяйнуло: ось на чиїх руках могла бути її кров! Ось хто міг мати з нею контакт через руки! Хірург. Лікар, який надавав їй допомогу й забруднив руки її кров’ю. Хто ще кинеться так ретельно оглядати їх, почувши про СНІД? Відразу пригадалося, як ти пробував переконати мене покинути цю справу, доводячи, що СНІД скоро лікуватимуть. Я тоді пропустив повз вуха, як ти видав кілька розумних медичних слівець. А потім з плечем! Як ти попався! Коли я припинав тебе в машині, ти сказав, що дуже в плече тисне. Але на плечі в тебе нічого не було. Я ще подумав, що ти придурюєшся. Шлейка тисла тебе в руку. Для всіх плече — це ось! — він постукав себе по плечовому суглобу. — І тільки лікарі плечем називають руку від ліктя до плечового суглоба. Ці факти підтверджували мою випадкову версію, до того ж кращої в мене не знайшлося. Я відразу зібрав інформацію. Виявилося, що в нас лікар-хірург може працювати в лікувальному закладі рангом не нижче районної лікарні. Трапляються винятки, але рідко. Тоді я взяв карту, сів на телефон і почав з Волинської області. Згадав, як ми з тобою збиралися саме туди, хоч і не знайшов там на карті ніякого Жукова. Я дзвонив по довідкових Луцька та райцентрів, взнавав телефони лікарень і питав, чи не поступала до них така Ліна Голяченко. Я сподівався влучити пальцем у небо і влучив!

Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.

— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.

Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.

— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.

Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.

— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.

— Тільки те, що сказав.

— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?

— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.

— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?

— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.

— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.

— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.

Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.

— То ти, кажеш, такий крутий? Хто б міг подумати… — ворог підвівся, подив та цікавість зникли з його очей. Залишились тільки втома, пустота і цілеспрямованість. — Веди, — промовив він, — маєш три хвилини. Час вичерпується — стріляю.

Усе. Кава випита, набридли балачки. Нікого не вхопив апендицит. Голів на дискотеці сьогодні також не били. Час, подарований долею як додатковий шанс, вичерпався.

Що робити? Куди вести цього схибленого смертника?! В Андрієвій уяві постала Ліна. Струнка фігура в жовтій штормівці, чоловіча картата сорочка, біляве волосся, спадаюче по щоках. Манікюрні ножиці канули в небуття.

Куди його вести?!

— А де гарантія, що ти мене не застрелиш після того, як побачиш її?

— Сорок секунд, — сказав Віконт.

Що зараз буде?! Що вигадати?

— Якщо ти застрелиш мене, то в житті її не знайдеш! — мало не закричав Андрій.

— Хвилина-десять, — зауважив довговолосий.

Це кінець. Ну чому він не вірить? Андрій же міг заховати її, зачинити десь… Де? Ну є ж тут, скажімо, так звана апаратна, в якій зачиняються двері, або комора.

— Дві хвилини, — сказав Віконт.

Очі його, здавалося, зовсім згасли, погляд став байдужим, і це не обіцяло нічого доброго. Цей схиблений таки домігся свого й зараз просто зробить те, що давно замислив, те, до чого доклав так багато зусиль, те, що вінчатиме його недовге страшне життя. Очевидно, йому навіть не вдасться уповні насолодитися ситуацією. Він сподівався явно на щось більше. У його очах промайнула тінь розчарування. Пістолет у руці Віконта зробив неясний рух.

Андрій рушив. Вони вийшли з ординаторської, і довговолосий штовхнув уперед свого заручника,