Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Будинок шахтарства, спроектований Солоном С. Біменом із Чикаго, був майже готовий. Його вирішили побілити на пробу. Бьорнем дав вказівку пофарбувати його у вершково-білий колір. Претімен повернувся — і обурився, як згадує Бьорнем.

Претімен стояв на тому, що все, пов’язане з кольором, повинен вирішувати тільки він.

— Я дивлюся на це інакше, — відповів йому Бьорнем. — Вирішую я.

— Ну й нехай, — образився Претімен. — Тоді я від вас іду!

Бьорнем за ним не журився. «То був задумливий чоловік і дуже примхливий, — писав Бьорнем. — Я його й відпустив, тоді сказав Чарльзові Мак-Кіму, що мені буде потрібна людина, яка могла б справді відповідати за це, і по дружбі я на цю посаду нікого не братиму».

Мак-Кім порекомендував нью-йоркського художника Френсіса Міллета, який був присутній на зібранні, де ухвалили рішення щодо кольору. Бьорнем узяв його.

Міллет швидко виправдав очікування. Трохи поекспериментувавши, він зупинився на «простих цинкових білилах на олії» як найкращій фарбі для тиньку — потім придумав наносити фарбу не квачами, а за допомогою шланга, зробленого зі шматка газової труби — то був перший пульверизатор для фарби. Бьорнем прозивав Міллета і його малярів «бандою білильників».

У перший тиждень травня потужна злива вилила ледь не океан дощу на Чикаго й розвернула річку Чикаго по-старому. Знову каналізація стала загрожувати міській питній воді. Неподалік від водоприймачів бачили напіврозкладену дохлу коняку.

Ця новина нагадала Бьорнему про необхідність завершити свій план труби, якою б вода передавалася з Вокеші на ярмарок, до Дня відкриття. Раніше, у липні 1891 року, виставка уклала контракт із компанією «Гігея», що займалася мінеральними водами, її головою був підприємець Дж. Мак-Елрой, але та компанія поки що майже нічого не зробила. У березні Бьорнем доручив Діонові Джеральдіну, головному наглядачу на будівництві, взятися за цю справу «максимально енергійно й подбати, щоб не сталося жодних затримок».

«Гігея» отримала права прокласти трубу від джерела у Вокеші через село, але дістала несподівано сильний опір людей, які боялися, що труба спотворить краєвид і витягне всю воду з їхнього славетного джерела. Мак-Елрой, під дедалі сильнішим тиском з боку Бьорнема, вдався до рішучих заходів.

Увечері в суботу 7 травня 1892 року Мак-Елрой навантажив особливий потяг трубами, лопатами, посадив туди триста робітників і поїхав до Вокеші прокладати свою трубу під покровом ночі.

Новина про цю експедицію, випередивши поїзд, докотилася до Вокеші. Коли він під’їхав до станції, хтось задзвонив у сільський пожежний дзвін, і невдовзі до поїзда наблизився великий загін чоловіків із дрючками, пістолетами й рушницями. Приїхало дві пожежні машини, пихкаючи парою: їхні команди були готові полити прибульців водою. Один з очільників сказав Мак-Елрою, що коли той спробує почати те, що зібрався, то живим звідти не вийде.

Невдовзі ще близько тисячі вокешців приєдналися до маленької армії на станції. Одна група викотила з ратуші гармату й націлила її на потяг «Гігеї».

Трохи постоявши, Мак-Елрой і його бригада поїхали назад до Чикаго.

Бьорнем усе одно вимагав тієї води. Робітники в парку вже проклали труби для двохсот кіосків із джерельною водою.

Мак-Елрой перестав намагатися прокладати трубу безпосередньо через селище Вокешу. Натомість він купив джерело в містечку Біґ-Бенд, що на вісім кілометрів південніше від Вокеші, зате в однойменному окрузі. Гості виставки зможуть, отже, пити вокешську джерельну воду.

Те, що вода не зі славнозвісного селища, а з його округу — то була така дрібниця, якою Бьорнем із Мак-Елроєм клопотатися не стали.

У Джексон-парку всі крутилися, як білки в колесі. У міру того як споруди росли, архітектори помічали вади в їхніх проектах, але з огляду на ту масу справ, яка на всіх навалилася, виникала загроза того, що ті вади так і закарбуються в камені, чи то пак у тиньку. Френк Міллет офіційно наглядав за будинками східних архітекторів під час їхньої довгої відсутності в парку, щоб ніяке необачне рішення не завдало спорудам непоправної естетичної шкоди. 6 червня 1892 року він написав Чарльзові Мак-Кіму, який спроектував Будинок сільського господарства: «Краще напишіть листа з усіма тими ідеями щодо змін, які маєте, до того, як вони самі на вас зваляться, мов сніг на голову. Я сьогодні вмовив їх не заливати в Ротонді цементні підлоги й наполіг, що у вас має бути цегла… Стільки часу й нервів іде на те, щоб усе зробилося правильно, а на наказ із тим, щоб не зробили щось не так, у нас лише секунда. Усі ці зауваження є суто конфіденційними, і я пишу так, щоб переконати вас висловлювати побажання відкрито й рішуче».

У Будинку виробників і вільних мистецтв робітники, яких найняв забудовник Френсіс Еґнью, розпочали небезпечний процес встановлення гігантських залізних балок, які мали підтримувати дах будівлі та створювати найширший у світі інтер’єр без жодних стін і перегородок.

Робітники встановили три паралельні залізничні колії уздовж будівлі. По них на залізничних колесах мав їздити гігантський пересувний кран із трьома високими стрілами, які оберталися на платформі. За допомогою цього крана можна було встановлювати по три балки одночасно. За проектом Джорджа Поста мало бути 22 балки, кожна вагою 200 тонн. Лише для доправлення цих деталей до парку було потрібно 600 вагонів.

У середу 1 червня виставковий фотограф Чарльз Арнольд зробив світлину цієї будівлі, щоб увічнити процес її будівництва.