Володимир Кільченський - Присмак волі

— Шкода тільки, що коней не вдалося виловити, — промовив один із них.

— Андрію, повикидайте жовнірські шапки, а то ще свої стрельнуть, — попрохав Санько, і хлопці жбурнули кашкети подалі.

Дісталися до місця бою своєчасно. Хоча повстанці брали гору і вже притиснули поляків до стін фортеці, зайві шаблі їм не завадили. Побачивши, що козаки підходять на підмогу, вони стали запальніше тиснути ляхів.

— Так буде краще! — знову кричав Санько.

Він вимахував навсібіч шаблею, та так, що один з ворогів злякано кинув зброю і відвернувся, закривши голову руками. Санько штурхонув його ногою під зад, примусивши лягти на землю.

Було видно, як до фортеці, що стояла неподалік річки і видавалася грізною спорудою, відходили з усіх боків поляки.

Де не взявся десятник Петро Гусак. Він крикнув хлопцям, щоб відійшли назад і не лізли до дідька в пекло.

— То вже не ваша справа! Ви мені потрібні живими! — горланив Петро, зібравши свою десятку до кола. — Немає ще двох... Хтось бачив їх або чув?..

Усі врізнобіч завертіли головами, бо ніхто з учорашньої ночі тих хлопців не бачив.

— Добре, знайдуться... — задумливо вимовив Петро і наказав усім повертатися до своїх коней і лаштуватися на відпочинок, а коли всі здивовано глянули на свого десятника, він, засміявшись, мовив: — Та буде і у вас робота... Он яка фортеця, а треба ж її відвойовувати...

Після цього всі гуртом попрямували до своїх коней, бо скучили за ними за цей час. Побачили вірних друзів доглянутими. Скочили на них і жваво поскакали до свого обозу. Коли трохи під’їли, їх зморив сон. Кожен із хлопців вибрав собі затишне місце, і вони дружно засопіли.

Усі стали прокидатися, коли добряче припекло сонечко, а козаки швидкі на підйом, тож незабаром потяглися до кухарів, щоб пообідати. Наминаючи кашу, дізнались, що ворога побіля фортеці розбито, але в самій фортеці засіло ще Чимало поляків, які не збирались здаватися.

Потім усі стали готувати зброю до нових сутичок, про які вранці натякнув Петро. До них пристали і «зниклі» козаки з їхньої десятки. На запитання Санька Голоти нічого не відповідали, нахиляли голови та відмахувалися від розпитувань.

Надвечір Петро Гусак привів до них двох справних козаків, які назвалися Кузьмою Грабарем та Макаром Пилипенком. Потім Петро кивнув на хлопців, які, було, загубилися. Ті піднялися і пішли з десятником, мовчки кивнувши головами до гурту козаків — на прощання. Через деякий час Петро розповів, що хлопців відправили воювати далі до того загону, з якого були забрані. Тих невдах уночі захопили в полон польські дозорці, і вони сиділи в сараї, чекаючи, поки пани виспляться та допросять їх, проте налетіли козаки і визволили бранців.

Та не тому прийшов Петро, щоб розповісти про сумні пригоди тих хлопців, а для того, щоб дати настанови на подальші дії бойової десятки.

— Відомо, що у фортеці засіли ляхи, і їх звідти не так просто «викурити». Тому ми вночі «допоможемо» їм швидше здати фортецю, — сказав Петро.

Після цих слів усі зрозуміли, що ця ніч для багатьох з них буде нелегкою, а може, й останньою. За задумкою Петра, треба було непомітно проникнути всередину фортеці, у вказаному місці закласти порох, а після підриву зсередини не допускати ляхів до вирви, крізь яку підуть на штурм повстанці. З цією метою Петро Гусак приєднав до них іще п’ятьох хоробрих та спритних хлопців.

— Бережіть їх ліпше за себе... Ці козаки добре знаються на підривній справі, — зауважив Петро і наказав до сутінок зайняти вигідні залоги перед фортецею, добре роздивитися підступи до неї, щоб уночі легше було діяти.

Залишивши у таборі коней, козаки, які мали особливе завдання, стали пробиратися до фортеці назустріч незвіданій небезпеці.

При заході сонця, коли ще добре підсвічувалося небо, нечутно підкралися ближче до стін і стали прискіпливо роздивлятися, як туди краще потрапити.

— Лихо б її взяло, цю фортецю... Тут можна і голову звернути, — бубонів Санько Голота, а хлопці цикнули на нього, щоб замовк.

Уже опустилися сутінки, і Петро віддав наказ відступити назад, а коли всі зібралися, знову стали радитися, як краще все зробити.

— Мотузки у нас є, і одночасно по них може залазити четверо, а решта — за ними, — стурбовано говорив Петро.

— А якщо нашому війську пошуміти з іншого боку, поляки туди і заглядати будуть, а ми собі тихенько — на стіну, — сміливо запропонував Павло і додав: — Ми, як ходили до Очакова, то так і пошуміли, а наші з протилежного боку — швидко на стіни... І взяли!..

Петро задоволено почухав потилицю і вимовив:

— Ви тут тихо сидіть і готуйтеся, а я піду домовлятися зі своїми.

Після того як він зник у темряві, старший, Кузьма Грабар, наказав перевірити все та підходити поближче до стіни. Вони з Макаром Пилипенком закидатимуть «кішки» з мотузками на стіни, а інші мають готуватися до дій. Далі Макар відібрав тих, хто першими полізе на стіни, а вправні стрільці — Андрій, Санько та Павло спостерігатимуть за стінами. Якщо з’являться вартові і виявлять наших лазутчиків-козаків, — безперервно стрілятимуть по ворогах, що