Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Із Джонні було важко. Так завжди, коли береш пересічну людину і робиш її колоритною та інтересною. Із Ґреґом Стіллсоном (як і з більшістю лиходіїв) було легше та набагато цікавіше. Я хотів сповна показати його небезпечну, розколоту натуру ще в першій сцені книги. У ній дія відбувається за кілька років до балотування в Палату представників США в Нью-Гемпширі; Стіллсон — юний комівояжер, який напарює Біблії мешканцям Середнього Заходу[246]. На одній фермі, де він зупинився, на нього загрозливо гарчить собака. Стіллсон зберігає товариський вигляд і посмішку Містера Прошу-Будьласка, доки не переконується, що на фермі нікого немає вдома. Тоді він бризкає собаці в очі сльозогінний газ та забиває його ногами до смерті.

Якщо міряти успіх відгуком читачів, то вступна сцена «Мертвої зони» (мій перший бестселер № 1 у твердій палітурці) стала однією з моїх найуспішніших за весь час. Звісно, вона зачепила за живе; мене завалили листами, більшість яких висловлювала обурення моєю жорстокістю до тварин. Я відписав таким людям, вказуючи, як завжди, що: (а) Ґреґ Стіллсон не справжній; (б) собака не справжній; (в) сам я ніколи в житті не замахувався на жодну зі своїх та чужих свійських тварин. Також я вказав на дещо трохи менш очевидне: було важливо з порога заявити, що Ґреґорі Аммас Стіллсон — украй небезпечна людина, яка дуже вміло маскується.

Я продовжував вибудовувати характери Джонні та Ґреґа в переміжних сценах до конфронтації в кінці книжки, коли все вирішиться в неочікуваний, як мені хотілося сподіватися, спосіб. Характери моїх протагоніста й антагоніста визначалися історією, яку мені хотілося розповісти, інакше кажучи — скам’янілістю, знахідкою. Моє завдання (і ваше, якщо вирішите, що це життєздатний підхід до розказування історії) — зробити, щоб ці вигадані люди поводилися і сприятливо для історії, і, на наш погляд, обґрунтовано, за допомогою всього, що ми про них знаємо (і, само собою, що ми знаємо про реальне життя). Часом лиходії сумніваються в собі (як Ґреґ Стіллсон), часом вони відчувають жаль (як Енні Вілкс). А часом хороший намагається відвернутися від того, щоби вчинити правильно, як Джонні Сміт… як сам Ісус Христос, якщо згадати його молитву («нехай мине ця чаша мене») в Саду Гетсиманському. Якщо ви належно зробите своє діло, ваші герої оживуть і почнуть чинити по-своєму. Знаю, це звучить трохи моторошно, якщо з вами такого ніколи не траплялося, але коли так стається, це дуже класне відчуття. А ще це розв’яже багато ваших проблем, повірте мені.

Ми охопили кілька основних аспектів хорошої оповіді, кожен із яких повертає нас до одних і тих же базових думок: практика безцінна (і має бути приємним процесом, а не повинністю), а від чесності нікуди не дінешся. Навички опису, діалогу та розвитку персонажів зводяться до того, щоб ясно дивитися та слухати, після чого з не меншою ясністю записати побачене й почуте (без зловживання нудними, непотрібними прислівниками).

Є також багато «дзеньок-бреньок»: ономатопея, рефрен, потік свідомості, внутрішній діалог, зміни категорії часу (зараз стало модно розповідати історії, особливо коротші, в теперішньому часі), делікатне питання передісторії (як її ввести та наскільки вона тут потрібна), тема, темп (останніх двох ми ще торкнемося), і з десяток інших аспектів, і всі вони охоплені — часом навіть вичерпно — письменницькими курсами та стандартними підручниками з письменства.

Мій погляд на ці речі простий: ніщо не заборонено — годиться все, якщо воно покращить ваше письмо і не заважатиме розвитку історії. Любите алітерацію — лицарі люто борють набобів нікчемних — без вагань закидайте її в оповідку й дивіться, який вигляд вона має на папері. Якщо здається, що спрацювало, то вона лишається. Якщо ж ні (як на мене, ця алітерація звучить паскудненько, наче Спіро Еґню[247] схрестили з Робертом Джорданом), то саме для цього й існує клавіша «delete».

Немає жодної потреби робити свою працю зашкарублою та консервативною, так само необов’язково прагнути писати експериментальну, нелінійну прозу лише тому, що «The Village Voice» чи «New York Review of Books» заявляють про смерть роману. Вам доступне і традиційне, і сучасне. Бля, та пишіть хоч догори дриґом, якщо хочете, або малюйте піктограми кольоровими олівцями. Але як би ви це не робили, настане мить, коли доведеться оцінити, що ви написали і наскільки добре. Я вважаю, що оповідання чи роман не можна випускати за двері кабінету чи письмової кімнати, доки не матимете впевненості в їх привабливості для читача. Не можна весь час подобатися всім читачам; не можна весь час подобатися бодай частині читачів; але ви мусите старатися сподобатися бодай час від часу бодай частині читачів. Здається, це Шекспір сказав. Тепер, коли я помахав попереджальним прапором, задовольнивши цим усі вимоги Управління з охорони праці, «Менса», НАСА та Гільдії сценаристів, дозвольте повторити знову: ніщо не заборонено, роби що хочеш. Хіба ця думка не п’янить? Отож. Пробуйте що завгодно, і не має значення, наскільки це снодійно нормальне чи шокуюче скандальне. Головне, щоб воно працювало. Якщо ж ні — викидайте. Викидайте, навіть якщо воно вам неабияк подобається. Сер Артур Квіллер-Кауч[248] якось сказав: «Убивайте своїх любих», — і мав рацію.

Переважно я помічаю можливості додати форшлаги та декоративні штрихи лише після виконання основного, оповідного завдання. Вряди-годи вони з’являються раніше. Невдовзі після початку роботи над «Зеленою милею» я зрозумів, що мій головний герой — невинний чоловік, якого збираються стратити за чужий злочин, тому вирішив дати йому ініціали Дж. К. на честь найвідомішої невинної людини всіх часів