Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Я кріпкий, майстере Ґантер. Сонце топить віск своїми променями, але глину укріплює.

— Але ж глина може розколотися на шматочки. Нехай береже та допомагає вам Господь, пане.

Томас Ґантер поклонився баристеру та вийшов із зали через двері суду казни. Він був у піднесеному настрої. Він залякав цього чоловіка та, незважаючи на свій малий зріст, переміг його у мовному двобої.

Майлз Вавасюр витягнув лляну хустку та витер нею обличчя. Пудра, яку він наклав для появи в суді, змазалася на щоках Що є найкращим і найгіршим у людей? Слово водночас найкраще і найгірше. Що це за річ, яку хтось любить, а хтось ненавидить? Це суд.

Мартін залишив Вестмінстер-хол зі збіркою судових рішень під пахвою. Був третій день вересня, День святої Єлени. Процесія на честь святої повільно рухалась у напрямку західних дверей абатства. Двоє старих чоловіків стояли поряд із карнавальним фургоном, що його тягнув кінь. Один тримав розп'яття, а інший лопату, на знак розкопок та пошуків Хреста Господнього. Юнак, що стояв поряд з ними, був у образі святої Єлени, але найбогохульнішим чином посилав поцілунки рукою тим, хто зібрався вздовж дороги. Однак через якусь мить він стривожено відскочив назад. Натовп несподівано нервово заворушився. Люди з гурту повитягували мечі та ціпки й почали вимагати черницю Клеркенвеля; ходили чутки, що останні чотири дні її тримали в темниці єпископа, й ув'язнення її обурило значну частину міста. Народ пов'язував це з ув'язненням Річарда II у Тауері, і дехто з натовпу почав кричат.

— Кого ти підтримуєш? Короля Річарда та справжні громади!

Мартін побачив, як двоє людей сіли у фургон та повели його в напрямку натовпу. Кінь став дибки, фургон перехилився на один бік, і свята Єлена та її почет упали на тротуар.

— Вони зовсім дикі, — сказав Мартін підмайстру, котрий вийшов із холу, щоб подивитися на бешкет.

— Так, дикі люди. Волоцюги. У них навіть ганчірки, щоб зад прикрити, немає. їх роти порожні, а рукави зношені.

— Їм недовго залишилось. Вони підкоряться порядку короля.

— Якого короля? — Підмайстер уголос розсміявся через власне запитання. — Вашу людину не стратять.

— Дженкіна?

— Майлз сам себе перехитрив. Якщо Дженкін написав листа, тоді він може читати, — людина, яка підтверджувала свою грамотність, могла посилатися на непідсудність духівництва перед винесенням вироку. Отже, його попросять прочитати уривок із Біблії — псалом 51, загальновідомий як «рятівний вірш», і якщо прочитати вдасться, то вішати його не можна.

— Але якщо він не писав листа… — Мартін завагався.

— Тоді він не винен.

Мартін тримався на відстані від загальної метушні, коли по Кіндз-стрит пройшли строєм караульні, з піками та рушницями напоготові. Вони накинулися на «дикунів» та швидко розігнали натовп. Багато з тих, хто почав безлад, кинулись у воду до човнів, що були пришвартовані до берегів Темзи саме на такий випадок, і вже до опівночі все стихло.

Наступного ранку Майлз Вавасюр відвідав Вільяма Ексмю у церкві Св. Варфоломія. Вони сиділи у залі для зборів, де центральна кам'яна колона, зроблена у вигляді пальми, розкидала свої гілки й сучки вздовж виступів склепіння над їхніми головами.

— Усе стало догори дном, — відзначив баристер. — Чому бути, того не минути, — Вавасюр був схильний до timor anxius,[98] дочки меланхолії; в нього була бурхлива фантазія, і він бачив численні зображення можливої загрози. Саме тому й був гарним адвокатом: він дивився у вічі всім труднощам і долав їх заздалегідь. Але коли вони стосувалися його власного життя, то ставав безпорадним. — Він нас бачив, — додав він, — та викрив наші наміри.

— Пане Майлз, зупиніться та заспокойтесь, — Вільям Ексмю був обережним. Як і всі, хто полюбляє владу, він був обачною та пильною людиною, що підпорядкувала почуття справам. — Хто нас бачив?

— Лікар. Лікар Ґантер. Він бачив, як ми йшли до круглої вежі. Він знає про п'ять кіл. Він знає про Dominus. Він завдасть нам великих проблем!

— Він не входить до Dominus. Що лікар може знати, коли він — не один із нас?

— Звідки я знаю? У цьому круговороті життя я не знаю, що думати та робити.

Ексмю розмірковував. Чи виявив лікар зв'язок між Dominus та приреченими людьми? Чи дав адвокат лікарю перелік усіх п'яти церков?

— Повідом мене, Майлзе, про решту своїх міркувань.

— Що?

— Ти ще не все розповів. Ти щось приховуєш.

Що адвокат, звісно, приховав, так це свою слабкість на Тернхілл-стрит.

— Мені більше нічого сказати. Я владнав справу, наскільки це дозволяє мені мій бідолашний розум.

Він дивився вбік, коли казав це. Ексмю не повірив йому, та з тієї миті почав обмірковувати смерть адвоката.

— Послухай, Майлзе, я скажу, як тобі надалі діяти. Зникни на деякий час. Мовчи. Я навідаюся до цього Ґантера.

— Немає різниці, які слова ми обираємо для залякування. Ніякі слова на світі…

— Хто сказав слова? Затям добре, Майлзе: Timor domini sanctus — святий той страх, що перед Богом.

— Вільяме, я б радий покінчити з ним, але він людина такого розуму, що його нічим не залякати.