Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Павло вже й не пам’ятав, коли отак заводився з такими. За будь-яких обставин уникав розмов. Утягнуть у провокацію — усе, підставишся. Та саме тепер накипіло й наривало. Одна справа — тримати всю цю гамірну зграю в оточенні по периметру чи стояти на чітко розмежованій лінії конфлікту. І зовсім інша — коли їх уже кілька годин, та де — фактично з учорашнього вечора принизливо тримають в блокаді. Варто б справді дізнатися, чого вони хочуть.

Спереду, біля першого автобуса, раптом щось почалося.

Сплеск криків, змішаних із матом та закликами. Майже відразу протяжне:

— Убили! Убили! «Беркут» — фашисти! Ганьба! Ганьба!

Ще не зовсім зрозумівши раптових змін, Коновал уже відчув подих небезпеки. І тут же просто на них щільною невблаганною стіною посунув розгніваний натовп. Очі сліпили спалахи фотокамер, лампочок, якими оздоблені відеокамери, позаду, за спинами, від хідника глухо рвонуло.

— Назад! — заволав Коновал. — Назад, сказано!

— Фашисти! — знову повисло над головами, дуже швидко рознеслося проспектом. — Убивці! Убивці!

Нічого не бачачи зі свого місця, розуміючи лиш — хтось із майданутих, і мабуть, не один, нарвався на заслужене покарання, аби не був такий борзий, Павло не вбачав у цьому нічого доброго. Скоріш за все, у когось біля іншого автобуса здали нерви так само, як ось недавно — у Жданова. І не знайшлося поруч нікого, здатного стримати накрученого до краю мужика.

— Назад! — повторив Павло.

Схоже, його чули й слухали не розгнівані майданівці, а свої ж. Бійці поволі, але злагоджено задкували, один за одним утискуючись в автобусне черево.

Рухаючись за своїми, Коновал наново оцінив обстановку. Дотепер не особливо звертав увагу на об’єкти довкола. Думав — шлях для них один, уперед, треба лиш розчистити проспект. Хай нікого з порушників не затримають, важливіше вирватися з пастки. Тепер шукав інших варіантів, і вони були.

Точніше, один, найпевніший.

Залишити автобуси, пробивши собі крізь людську масу коридор до міліцейського відділка, від якого бійців відділяв вируючий натовп. Інакше знесуть, хтось у натовпі вже кричав про кров. Їх не зупинити, саме з подібних іскор спалахує полум’я. Коновал навіть готовий був зрозуміти цих людей. Поводив би себе так само, якби хтось із них, не дай Боже, скалічив когось із його товаришів, Жданова чи інших.

Але розуміння нічого не полегшувало.

Їх уже загнали, — інакше не скажеш! — назад до автобусів, і тепер гаратали в стінки чимось важким та міцним. Ще трохи — і почнуть бити шиби, цілком імовірно — перевернуть колесами догори. Якщо не піти на прорив просто зараз, Коновал передбачав і значно гірший сценарій. Між собою бійці не перемовлялися, похмуро й натягнуто мовчали. Хіба хтось не стримається, матюкнеться голосно, безадресно.

Виявляється, так буває: здорові, сильні, навчені, треновані мужчини, у бронежилетах, шоломах із міцним склом, в обладунках, повністю готові до бою, мають владу, уміють битися, стояти за себе — і відчувають при цьому власне безсилля.

Аж раптом щось сталося.

Павло проґавив момент, коли могли початися й завершитися переговори. Не помітив, хто їх провів. Але людська хвиля відкотилася, звільняючи місце для проходу. Хтось щось прокричав, у загальному гармидері не розібралося. І нарешті почулося:

— Виходьте! Коридор! Коридор!

Автобусні дверцята відчинилися. Коновал стояв найближче до виходу, першим. Прогнозуючи подлянку, якусь незрозумілу й підступну пастку, він, тим не менше, виставив праву ногу, намацавши опору. Ось уже стоїть перед автобусом, оцінюючи обстановку й роздивляючись на всі боки.

Ніби все гаразд, мирова.

Люди розступалися, утворюючи живий коридор від автобуса, який ледь не перетворився на фортецю, до міліцейського відділка.

Коновал рушив уперед.

— Маску! Знімай маску! — гаркнуло з обох боків. — Лице покажи!

Павло зупинився. Та за ним висувалися інші, вертати назад і починати все спочатку безглуздо.

— Гюльчатай, відкрий личко! — вигукнув хтось дзвінко, чи то в ейфорії, чи в істериці, чи — показуючи суміш усіх емоцій.

Коновал завмер. Він не знав, як правильно вчинити. Ненавидів себе за це — але не знав.

— Знімай! Знімай і проходь! — чулося звідусіль.

Часу на прийняття рішення не лишалося зовсім. Він скінчився, щойно бійці відступили в автобус. Діяти або так, або — інакше, тільки діяти. Не стояти стовпом.

Намагаючись виглядати гідно передусім у власних очах, Коновал зняв шолом.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — дружно гаркнули десятки горлянок, щойно десяткам пар очей при світлі ліхтариків із мобільних трубок та лампочок від телекамер відкрилося його обличчя.

Павло примружився, закриваючись рукою. Тоді прикрився шоломом, намагаючись, наскільки це можливо, уникнути поглядів чи об’єктивів. Пішов