Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Я спізнилася. Готувалася просити вибачення. Сподівалася, що мене все-таки пустять на заняття.

Поспішаючи по коридору, я не дивилася під ноги. Хрусь!

Знову купа зеленуватого пляшкового скла. Дивно, пляшка звичайно не розлітається на такі дрібні скалки. На такі гидкі, небезпечні, дуже гострі... і знову — прямо під ногами. Як могло статися, що я їх не помітила?

Ступаючи, як клишоногий ведмедик, на зовнішню сторону стопи, я відбрела на кілька кроків. Озирнулася на скалки. Хтозна-чого в мене сильно занило серце.

Я піймала в кулак свій амулет. Стисла, замружилася, розплющила очі... І побачила, що скло на підлозі рясно збризнуте кров’ю.

Тремтячою рукою я довго не могла знайти пудреницю. Потім довго не могла відкрити.

— Ну ви подивіться на неї — пара давно вже йде, а вона тут чепуриться! — почувся глузливий голос з аудиторії.

Я дивилася на себе, затискаючи в долоні амулет. Знак Тіні був випалений у мене на скроні, очі затягнуті каламутною плівкою, наче величезними більмами, від ніздрів по губах повзли перші рожеві краплі.

— Уперше бачу, щоб Тінь піратила посвячену, як просту студентку, — сказав Піпл.

Мені здалося, що він кепкує. Страх зробив мене агресивною — я в кожному слові бачила підступ, глузування й знущання.

— Тихо, тихо, — Піпл сів поруч на паркову лаву. — У будь-якому разі ти маєш кілька годин, перш ніж вона тебе зжере.

— Дякую за моральну підтримку!

Я підхопилася, неспроможна всидіти, і почала метатися по алеї туди-сюди. У Піпла задзвонив телефон.

— До вечора доживе, — сказав він замість вітання і якийсь час мовчки слухав. Потім кивнув, хоч співрозмовник не міг його бачити:

— Я зрозумів... На перший погляд, справа проста, є надія, що дрібна Тінь випадково причепилася, не розуміючи, з ким має справу... До зв’язку, Інструкторе.

Він сховав трубку:

— Він озвірів. Він за тебе готовий Тінь зубами порвати.

— Та ти що? — я посміхнулася. — Інструктор витканий з протиріч, знаєш.

— Ні фіга подібного, — серйозно сказав Піпл. — Я його вперше бачив таким... як учора. Він за тебе боїться. Якби він не був охоронцем і давнім мерцем, я б сказав, що він відчуває до тебе прихильність.

— Піпл, — я зітхнула. — А Гриша й Ліза... Як?

— Ну так, — відгукнувся він стримано.

— Вони... помиряться? Вони ж помиряться, так?

Піпл не відповів.

— Я ж не ображаюся на Лізу, — сказала я щиро. — Може... мені з нею поговорити?

Піпл похитав головою й щось хотів відповісти, але в цю мить у мене під ногами огидно скрипнуло скло. Я зіщулилася:

— Піпл... це в мене... скалки чи глюки?

— Глюки, — він підвівся. — Лізо, — сказав у слухавку, — ми в гуртожиток, допомоги поки що не треба, будь на зв’язку. Цьомки.

Підлога в нашій з Настею кімнаті був виметена недбало, похапцем. Я заново пройшлася віником по всіх закутках, вимітаючи скалки. Піпл тим часом оглядав, обнюхував, ледь не вилизував посилкову коробку:

— Відправник — Васильєв Михаїл, кур’єрська служба «Суперекспрес»... Ти знаєш Васильєва Михайла?

Я кивнула.

— Подзвони йому, запитай, що він тобі відсилав і що цим хотів сказати.

Я взяла телефон. Знайшла номер у списку. Згадала, ніби наяву: «Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи... Я люблю тебе».

Про що він думав, доганяючи мене на тихій вуличці на околицях університету?

Напевно, в дитинстві він був тихим книжковим хлопчиком. Можливо, виріс без батька, як і я. Багато про що я не встигла його запитати, а багато що вже втратило сенс. У якій книжці він вичитав приклад для наслідування? Хто з його ровесників міг би сказати й зробити те саме?

Напевно, в їхніх стосунках Лера була заводієм. Напевно, думала, що зможе вити з нього вірьовки й покинути, коли набридне. Але вона помилилася. З Міші не варто вити вірьовки.

А що, як я на Леру наговорюю? Може, я до неї несправедлива? Я, виходить, мимохідь розбила чужі стосунки... Не треба було ховатися під диваном, треба було сказати Лері в очі: твого Мішу піратить Тінь, він завтра помре, якщо я його не врятую...

— Агов, — сказав Піпл. — Ти збиралася дзвонити? Час іде.

Я перевела погляд на телефон. Якщо після того, що сталося в минулу нашу зустріч, Міша вніс мій номер у «чорний список»... я не здивуюся.

Пролунало кілька гудків. Я вже фактично переконалася, що він ігнорує виклик, коли на другому кінці дроту почулося плутане:

— Так... алло.

Він важко дихав, наче після довгого бігу.

— Вибач, що тебе відволікаю.