Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Він так тоді розтанцювався, увійшов у такий навісний екстаз, що зовсім втратив пильність – і таки випустив довгу сиву косу із рук. А Зойка швидко вхопилася за ніжку найближчого стільця, скочила на ноги й уперіщила його стільцем по голові. Іван завмер – тільки на одну мить – із розсіченої голови на чоло рівною цівкою побігла кров.

– Що?! Що це таке?! – дивився на скривавлену руку.

І тільки через це Зойка й змогла втекти із хати; вона вислизнула надвір, але – зашпортнулася коліньми об високий поріг і впала в кучугуру снігу, а там заборсалась, полізла рачки, на стежці підвелася на рівні ноги й побігла в бік дороги.

А Іван вже опам’ятався й побіг слідом за нею, босими й скривавленими ногами!

Діти залишилися в хаті самі. Наталка звично сіла на підвіконні, розсунула руками пеларгонії й дивилась. Із вікна вона тепер бачила, як її батько біжить роздягнутий по намерзлій дорозі за бабою. І як баба Зойка впала – послизнулася на льоду – а батько її бив. Дивилася на все те, як у кіно: пустився пухкий сніг; мимо їхали машини, обминали Івана з тещею, деякі навіть сигналили. І ніхто, ні одна душа не вийшла з машини, щоб спинити чоловіка в його безумстві й оборонити стару жінку!!!

Протверезив Івана мороз, він трохи опам’ятався, стояв тепер і з подивом роззирався довкруги себе. Зойка ж впала у придорожню кучугуру снігу, вона лежала там химерною сніговою бабою, закрилась руками й навіть не борсалась. Наталка бачила, як батько покинув бабу лежати на дорозі й повертався назад до хати.

Бабі допомогла встати чужа жінка, обтріпала її, взяла під руку – і вони повільно побрели геть.

Коли Іван увійшов до квартири, то весь трусився. Але він навіть не одягнувся, відразу ж сів посеред кухні просто на підлозі й застогнав, заскиглив противно, не по-чоловічому:

– Діти! Діточки мої рідні, ви ще вдома? Вдома… Аби ж ви знали, як оце дуже болять мені ноги.

І витягував із підошов скло, ойкав.

І Наталці стало шкода батька…

Марійка того вечора додому не вернулась, пішла ночувати до сусідів. Потім втік із дому й Ігор…

Та Наталка за них не хвилювалась, вона знала, що батько скоро перепросить матір і все почнеться знов.

Як Іванові виходила з голови горілка й вивітрювався «дурний туман», він падав навколішки перед дітьми й Марійкою і клявся, що він «нічого не пам’ятає», що то на нього «щось таке темне найшло», що то йому «кимось так пороблено»!!!!

І то було його виправдання…

Бо не один раз Марійка розказувала таку давню історію: як до їхньої хати зайшла стара циганка, взялася ворожити Іванові на картах і виманила залізного рубля. «А ми з батьком тоді будували хату, були ще такі бідні, що кожну копієчку складали, аж тут – віддати цілого рубля!»

Як циганка йшла геть, Іван опам’ятався і кинувся за нею бігти, вхопив за руку. «Віддай мені рубля!» – сказав. «Ще чого?! – здивувалася циганка. – Я за ворожіння з тебе гроші взяла!» – «Віддай по-доброму!»

Але жінка почала втікати. То Іван її таки догнав і здер із голови хустку. А хустка та була дуже гарна. «Ось, якщо не віддаси мого рубля, – показав на хустку, – то я собі візьму, хустка вартує більше, ніж цей нещасний рубль!» І циганка мусила віддавати назад гроші, але страшенно за те розсердилася, стала по-своєму щось жерготіти, витягнула з-за пазухи монету, кинула собі під ноги, сказала до Івана: «Щоб ти ніколи добра не знав! А коли візьмеш ці гроші, то будь ти разом із ними проклятий!» Як Іван віддавав циганці хустку, вона ще й вхопила його за чуба і вирвала звідти жмут волосся. «Ніколи не буде тобі добра!» – й побігла.

А ще Рузя якось розказувала, що був якийсь давній родич, що прокляв він колись за щось увесь свій рід аж до сьомого коліна! І от тепер виходило, що те «коліно» – то й був Іван.

– Як мене покинеш, – казав Іван до Марійки в часи просвітлення й перемир’я, – то й ти жити вже не будеш! І якщо кудись від мене здумаєш утекти, то я тебе знайду скрізь і з-під землі дістану! А тоді спочатку тебе заб’ю, а потім сам заріжуся! А ти подумала, що тоді з нашими дітьми буде? Кому вони будуть потрібні? Та й я тебе сильно люблю, ревную…

Марійка не так за себе, як за дітей боялась. Бо й справді: хто б ще так любив її й дітей!

Якось Марійка попросила:

– Іване, а давай поїдемо до ворожки, може, вона нам що добре скаже або порадить, як далі бути?

– Ну, поїхали.

А там… Поклала ворожка чомусь Івана із Марійкою поряд, одне біля одного, під столом, а по столу розклала карти. Дивна якась була ворожка. Вона совала й совала тими картами, дмухала на свічку і плювалася під стіл, а тоді сказала, щоб вставали.