Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

Вона обернулася. Коло дверей у військовій шинелі стояв... Ігор! Гарик! Так, це був він, певне, тільки зайшов. Вона рвучко побігла до нього.

— Гаричок?!

— Літочко, це ти?! Мені не сниться? Це ти?

Він схопив обома руками її руки, притягнув до себе і поцілував у губи. Потім обоє замовкли, дивно зчудовані, не вірячи своїм очам. Трохи відсахнувшись, він ще тримав її за руки.

У гардеробну, певне, зі своєї службової комірки поряд вийшов гардеробник.

— Ви давно чекаєте?— спитав, перепрошуючи. — Нікого не було, то я пішов чайку попити.

— На здоров’ячко, — усміхнулася Літа. — Не турбуйтесь, я тільки підійшла.

— Літусю, давай номерок мені, ходімо швидше, — сказав Ігор.

Він говорив з нею на «ти». Він наче зайшов за нею. Може, це все сниться? Та йому також здавалося, що сниться. Звичайно, приснилося. Стоїть тоненька жінка перед свічадом і поправляє каштанове пишне волосся. «Зовсім таке, як у Літи», — подумав він, а потім жінка повернулася, і виявляється — це Літа! І він гукнув їй, і вона підбігла, і він схопив її за руки, і поцілував у губи, і пересвідчився, що це не сниться, не мариться... бо вийшов гардеробник, розмовляє цілком спокійно, наче просто чоловік чи брат зайшов, як умовлено, узяв у неї і передав йому номерок, не дивлячись, дав йому жменю срібних монеток, коли гардеробник віддав йому шубку, шапочку, боа і чималий пакунок. Офіцер дбайливо одягнув свою даму. Певне, чоловік. Які приємні обоє!

І вони пішли.

Вони вийшли на майдан. Такий чудовий майдан. Падав сніжок, такий чудовий негустий сніжок. А вони були такі здивовано-розгублені і ніяк не могли повірити в реальність. Мабуть, треба було знову поцілуватися, щоб переконатися, що це не марення. А втім, на цьому чудовому майдані ходили чужі люди.

— Радість моя! Я тебе знову бачу!— казав він. — Я знав, я вірив, що врешті я тебе зустріну! Але тут, у Петрограді?.. Як ти тут опинилася?

— Я тут ненадовго, у справах. Я позавтра вже їду додому.

— А я завтра.

— Куди?

— Як куди? На позиції. Я на фронті уже третій місяць, мене послали сюди з дорученням. — І раптом він знову трохи не скрикнув. — Яке щастя! Я бачу тебе! Я ж міг не зайти до музею, і я б не побачив тебе! — Він її міцно тримав під руку. — Я закінчив справи, і мені заманулося зайти сюди... і раптом ти... Яке щастя! Радість моя!

— Куди ми йдемо?

— Як куди? До мене. Я тут близько зупинився.

Він, не замислюючись, казав їй «ти». Він стільки подумки розмовляв з нею на «ти», що це одразу вирвалося мимоволі й інакше не могло для нього бути. А вона не знала, як бути, взагалі вона нічого не розуміла. Але раділа. Раділа!

— Де? —спитала вона.

— В готелі «Європейський». Мою квартиру, поки війна, зайняла сім’я товариша, вони пропонували зупинитися у них, але я не хотів завдавати їм клопоту, утруднювати в чомусь, та й мені вільніше. Але ж правда, мені й на думку не спадало, що я в Петрограді зустріну тебе!— засміявся він так радісно, що й Літа засміялася. Значить, він не одружився? Вона не насмілювалася спитати — все може бути, і хотіла уникнути в розмові «ти», але ж зараз «ви» було зовсім недоречним. Спитала, обминувши звернення:

— Одружилися з Адою?— І майнула думка: «А може, і не з Адою».

— Що ти! Я ж казав, що після тебе я ні з ким не зможу бути. І не міг. І не був. І забудь про це. Зараз підемо до мене, і ти про все дізнаєшся. Я все тобі розповім! Боже мій! Я дивлюся на тебе! Ти зі мною! Це твоя божа мати нас звела зараз! Скільки треба мені тобі сказати, просити прощення.

— Прощення? Тобі у мене?

Від несподіванки вона врешті таки вимовила «тобі», і наче тільки так і належало.

— Ось тут мій готель. І я ж завтра маю їхати!— раптом згадав він. — А ти давно тут, у Пітері?

— Чотири дні.

— Чотири дні! Я чотири дні міг бачити тебе! Я тут уже цілий тиждень.

Їй було трохи ніяково заходити, як їй здалося, у шикарний під’їзд, куди відчинив двері такий респектабельний швейцар з артистичною бородою. А нікому й на думку не спадало не тільки дивуватися, а навіть звернути увагу. Ігор ішов з нею під руку так впевнено, весело, так спокійно взяв ключ від кімнати, сказавши портьє:

— Стрічав дружину!

Вони піднялися ліфтом нагору, пройшли по м’якій доріжці коридором і, трохи зніяковілі, зайшли у великий подвійний номер. Ігор зняв з неї шубку, а вона свою білу шапочку, притаманним