П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

викопувати того бідолашного невідомого солдата, щоб позбавити Перікурів його останків. А що з ним буде потім? А тоді ще докопаються до підробок документів у військових реєстрах...

І ще: піти до сім’ї Перікурів, зустрітися з його батьком і сестрою, можливо, з іншими членами родини і не сказати про це своєму товаришеві? Якось нечесно. А якби Едуард дізнався, то що сказав би?

А сказати про це йому — також зрада. Адже Едуард лишається тут у тяжкому очікуванні, знаючи, що його товариш проводить вечір з людьми, яких він відрікся! Бо так воно і є. Не хотіти більше бачити — означає відректися, хіба ні?

Скажімо, він напише листа, пояснить причину відмови. Але тоді йому запропонують іншу дату. А коли він придумає іншу причину, тоді за ним когось пришлють і побачать Едуарда...

Це не давало йому спокою. Все заплуталося. Альбертові снилися кошмари. Серед ночі Едуард, який майже ніколи не спав, хвилюючись, піднявся на лікоть, простяг йому зошит для спілкування з питанням в очах. Альберт показав знаком, що все гаразд. Але погані сни поверталися, це не минало, а він, на противагу Едуарду, потребував сну.

Нарешті після довгих роздумів та зважувань він вирішив, що таки піде до Перікурів (бо інакше вони прийдуть до нього) і приховає правду — це буде найменш ризиковане рішення. Він дасть їм те, чого вони потребують, і розкаже їм про смерть їхнього Едуарда — от що він зробить. І вони більше ніколи не побачаться.

Але він точно не пам’ятав, що саме писав у тому листі! Що ж він міг там вигадати? Героїчну смерть, кулю, що потрапила прямо в серце, як пишуть у романах? А при яких обставинах? А враховуючи те, що пані Перікур вийшла на нього через того негідника Праделя, — то щось їй міг же й він сказати. Він мусів показати себе з вигідного боку. А якщо версія Праделя і його власна розходилися — кому вони повірять? Чи не буде він виглядати брехуном?

Чим більше він задавав собі питань, тим більше свідомість і пам’ять затуманювались. Кошмари заповнювали його ночі, як тарілки — кухонну шафу, що дрижать від дотику привида.

А ще була неабияка проблема із одягом. Він однозначно не міг піти до Перікурів у тім, у чому ходив щодня. А від його одягу здалека тхнуло злиденністю.

Коли він остаточно вирішив, що таки піде на бульвар де Курсель, то його почав хвилювати вихідний костюм. Він знайшов єдиний підходящий у свого колеги — людини-сандвіча з Єлисейських Полів, який був трошки нижчим від нього. Він мусив тримати штани якомога нижче талії, бо інакше був би схожий на клоуна. Сорочку треба буде взяти в Едуарда (бо в нього їх аж дві), але потім відмовився від цієї ідеї. А раптом хтось з домашніх упізнає її? Тоді він позичив сорочку в того ж колеги. Вона, звичайно, також була трохи замала. Ґудзики ледь застібалися. Залишалася делікатна проблема із взуттям. Свого розміру він не знайшов. Треба було щось робити зі своїми зношеними військовими черевиками, які він до виснаження намагався начистити, але вони ніяк не виглядали ні на нові, ні на вихідні. Після довгих пошуків він нарешті наважився на покупку нових черевиків, подумавши, що тепер, коли тиск витрат на морфін полегшиться, він теж зможе трохи продихнути. Це було гарне взуття. За тридцять два франки у фірмовому магазині Bata. Виходячи з магазину і притискаючи до себе пакет, він визнав, що від самої демобілізації йому хотілося придбати собі нові черевики (саме за красивим взуттям він сприймав елегантність). Хай буде приношений костюм чи плащ, але людину сприймають за її взуттям — тут немає середини. Ці були зі світло-коричневої шкіри, носити їх було єдиною радістю в цій події.

Едуард і Луїза провели Альберта поглядами, коли він виходив за двері. Вони щойно закінчили майструвати маску кольору слонової кістки із красивим рожевим ротом — це надавало масці дещо поблажливого вигляду. Два вицвілі осінні листочки, приклеєні згори щік, скидалися на сльози. Але весь комплект зовсім не виглядав сумно, можна було подумати, що хтось занурився у себе далеко від зовнішнього світу.

Справжнім видовищем була не ця маска, а Альберт, що з’явився з-за ширми, неначе молодий м’ясник зібрався одружуватися.

Едуард зрозумів, що у його друга галантна зустріч, — його це розчулило.

Любовне питання було сюжетом насмішок між ними (і це природно у їхньому віці...). Але питання болюче, бо обоє вони — молоді хлопці без жінок. Переспати тихцем від випадку до випадку з пані Монестьє приносило Альберту більше прикрого, ніж доброго. Бо так він ще більше відчував, як йому бракує любові. Він припинив стосунки з нею, вона трохи наполягала, а потім перестала. Він ча­сто стрічав то тут, то там красивих дівчат у магазинах, в автобусі. Більшість із них не мали хлопців, бо багато чоловіків загинуло. Вони вичікували, сподівалися, але такий неборака, як Альберт (а ви кажете — переможець), що постійно оглядається, як ляклива кішка, в його зношених черевиках і обшарпаному військовому одязі, не виглядав на перспективну партію.

Та навіть якщо знайдеться дівчина, яку не дуже лякають його постійні клопоти, яке майбутнє він може їй запропонувати? Чи зможе він їй сказати: «Переїжджай до мене, я живу з іншим солдатом-калікою, в якого бракує щелепи, він не виходить з дому і носить карнавальні маски, але не треба боятися, у нас є три франки на день і перегородка на сторожі нашого інтимного життя»?

А крім того, Альберт був ще й дуже скромний. Якщо риба не пливла йому прямо в руки, то...

Раптом йому захотілося повернутись до пані Монестьє. Але жінка не була позбавлена самолюбства, і тільки через те, що її чоловік дурень, вона не погамує своєї гордості. Ця гордість зростала в геометричній прогресії, бо Альберт їй більше не був потрібен, вона вже завела собі іншого залицяльника, який, як тільки міг Альберт собі пригадати, був дивно схожий на типа, що супроводжував Сесіль у тому ліфті в «Самарітен» (він ще тоді