Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Їй начитали купу романів, — сказав Джіммі, — і наговорили про співжиття чоловіків та жінок. Цяця не винна.

— Коли ми повернемось на Землю, — заявив Бен, — я знайду того ідіота, що задурив її романами, й зроблю з нього лемішку!

— Послухай, Цяцю, — сказав я, — це дуже добре, що ти нас любиш. Ми зовсім не заперечуємо, тільки чи не здається тобі, що втікати з нами — це вже трохи занадто?

— У мене немає вибору, — відповіла Цяця. — Якщо ми повернемось на Землю, я вас тільки й бачила.

— А якщо ми не повернемося, за нами пошлють погоню і повернуть нас силою.

— Маєш абсолютну рацію, — погодилась Цяця. — Саме тому, дорогенький, ми й утікаємо. Ми заберемось так далеко, що нас повік не знайдуть.

— Востаннє тебе попереджаю, — заявив я. — Краще передумай. Бо якщо ні, я пошлю донесення на Землю, і…

— Ти не пошлеш ніякого донесення, — сказала вона. — Блок зв’язку відключено. І, крім того, як здогадується Бен, я вивела з ладу обладнання для аварійного керування. Ви нічого не зможете зробити. Чому б вам не облишити ці безнадійні спроби та не відповісти взаємністю на мою любов?

Ставши навкарачки, Бен почав збирати з підлоги карти. Джіммі пошпурив записника на стіл.

— Ось твоя велика нагода! — звернувся я до Джіммі. — Чому б тобі нею не скористатися? Подумай, яку блискучу оду можна набазграти про вічну й безсмертну любов між машиною і людиною!

— Та пішов ти! — гаркнув Джіммі.

— Ну-ну, хлопці, — остерегла нас Цяця. — Я не дозволю, щоб ви через мене побилися.

Голос її звучав так, наче ми вже були повністю їй підвладні, хоча в певному розумінні саме так і було. Ми ж не могли вирватись від неї, і якщо нам не вдається відговорити Цяцю від цієї вигадки з романтичною втечею, наша пісня проспівана.

— Тут лише одна неув’язка у цьому, — сказав я їй. — Порівняно з тобою ми недовговічні. Хоч би як ти про нас дбала, за якихось півста років ми вже будемо неживі. А в найкращому разі — старі шкарбани. Що тоді?

— Тоді вона стане вдовою, — зауважив Бен. — Старою зажуреною вдовою, в якої не буде ні пташини, ні дитини, щоб її втішати.

— Я подумала про це, — відповіла Цяця. — Я про все це подумала. Вам зовсім не потрібно вмирати.

— Але ж ми не можемо…

— Для такої великої любові, як у мене, нічого немає неможливого. Я не допущу, щоб ви померли. Я занадто сильно люблю вас, щоб дозволити вам померти.

Ми ще трохи посперечались, а тоді махнули рукою і полягали спати, Цяця ж вимкнула світло й почала співати колискову.

Годі було заснути під той її скрипучий спів, тож ми закричали до неї, щоб змовкла й дала змогу спати. Але вона не звертала на нас ніякісінької уваги, аж поки Бен не загилив черевиком у гучномовець.

Та й після того я не зразу заснув, а лежав і думав.

Я розумів, що нам треба виробити якийсь план, і то потай від Цяці. Це було важкувато, бо ж вона весь час за нами стежила. Вона встрявала у наші розмови, прислухалася, читала, що ми пишемо, — без її відома ми не могли ні кроку ступити, ні слова сказати.

Мені було ясно, що на це піде певний час, і що ми не повинні панікувати, і що треба діяти терпляче, і от коли до того нам ще пощастить, то ми, можливо, і виборсаємося з цієї халепи.

Переспавши якусь часину, ми посідали і, майже не перемовляючись між собою, слухали балачку Цяці — які ми щасливі станемо, живучи так у своєму відособленому світі, де будемо тільки ми й більш нікого, і як перед любов’ю усе Інше мерхне й стає нічого не вартим.

Половина її слів була з недолугих Джімміних віршів, а решта з тих сентиментальних романів, які їй начитали на Землі.

Я тоді так кипів, що ладен був розтовкти Джіммі на квашу, тільки ж я подумав: що сталося — те сталося, і нічого не допоможе, коли я виллю на нього свою злість.

А Джіммі скоцюрбився у кутку і далі базграв щось у своєму записнику, аж мене подив брав, як йому стає на це духу після того, що сталося.

Він писав і писав, тоді виривав аркушики й кидав на підлогу з невдоволеним буркотом.

Один такий клапоть упав мені на коліна і, коли я хотів скинути його, увагу мою привернули рядки:

Я ж такий весь нечупара,

Й до роботи геть нездарний.

Тим мене ніхто й не любить,

Ніхто мене й не голубить.

Я швиденько зіжмакав той папірець і шпурнув у Бена. Він відкинув його геть. Я підібрав папірець і знов пошпурив.

— Якого ти чорта?! — огризнувся Бен.

Я поцілив йому в лице, і він уже зводився на ноги з наміром дати мені лупня, коли раптом зиркнув і щось помітив з мого погляду. Тоді він підхопив папірець і, щоб прочитати написане там, став перебирати його в руках, поки той трохи розпростався.

Цяця чула кожне наше слово, тож ми не могли говорити на цю тему. І взагалі нам треба було поводитись якомога природніше — вона не повинна була нічого запідозрити.

Ми заходжувалися з цим своїм планом повільно, може, аж надто повільно, але ж ми просто мусили так діяти, щоб усе виглядало переконливим.

Наша поведінка таки й справді здавалась переконливою. Мабуть, ми зроду були нероби, бо не минуло й тижня, як наш житловий відсік перетворився на справжній свининець.

Ми порозкидали всюди свою одежу. І зовсім не складали брудну білизну у пральний пристрій, де Цяця прала її для нас. Посуд після їжі ми так і залишали на столі замість покласти у мийку. Попіл з люльок струшували просто на підлогу. Ми перестали голитись, чистити зуби й умиватись.

Цяця вся аж нетямилася. Гї привчений до ладу роботний інтелект клекотів від обурення. Вона умовляла нас, бурчала, часом читала нотації, але ми вперто трималися свого. Ми сказали їй: любиш нас, то люби такими, як ми є, з усім нашим нечупарством.

За якихось два тижні наше вийшло зверху, тільки зовсім не так, як ми намірялися.

Цяця ображеним і розчарованим голосом заявила, що поступається: хочеться вам жити як свиням, то й живіть собі. Її любов, сказала вона, занадто велика, щоб така дрібниця, як чиясь персональна неохайність, могла їй зашкодити.

Тож так нічого й не дала ця наша акція.

Хоча щодо мене, то я навіть був