Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

тому пішли манівцями, щомиті чекаючи, що над'їде якась машина. В гаражі вони домовилися з одним водієм, який погодився відвезти їх до міста. Якщо їх зупинять, то скажуть, що їдуть на колишню квартиру Леоніда, щоб забрати речі. Коли в'їжджали до міста через Шільдов, їх таки зупинив патруль. Леонід показав паспорт на прізвище Ганса Фаґеля, пояснивши, що їдуть на Райнгардсштрасе. Патруль їх пропустив. На розі вулиці Фрідріхсштрасе Леонід попросив водія зупинитися. Біля станції він дав Петеру гроші на зворотну дорогу. Хлопець нічого не запитав, тільки поцілував Гедвіг, потиснув Леонідові руку і побажав їм успіху. Станція Фрідріхсштрасе була відома своїми частими перевірками, тож вони знову сіли у таксі і попросили відвезти їх до станції Шенгаузер Алеє. Через дві зупинки звідси вже був Західний Берлін. Якщо їх тепер затримають, то скажуть, що їдуть на Фрідріхсштрасе, де колись мешкали. Іншої дороги туди просто не було, хіба-що треба було об'їхати весь Східний Берлін. Але жодної перевірки не було, і коли вони вийшли на зупинці Ґезундбруннен, то опинилися у Західному Берліні. Неймовірно! Був хвіст з п'яти-шести чоловік, машини їхали за ними впритул і втекти не було жодних шансів! Їхню втечу зауважать хіба-що ввечері, коли Юрій до них заїде. І тепер Леонід уже не міг стримати свої емоції, його пройняла дрож.

— Хлопче, — здивовано сказала Гедвіг. — Вже все позаду!

— Чи я не казав, що я слабак? — відповів він, намагаючись посміхнутися. «Щойно тепер усе починається!» — подумав він.

Не зволікаючи, вони взяли таксі і поїхали до родичів Гедвіг у районі Рейнікендорф. Людей цих він бачив разів зо два, тож розмовляли вони здебільшого про якісь малозначущі речі. Леонідові хотілося побути на самоті з його любою Гедвіг, можливо, востаннє. Родичі запропонували їм залишитися і завтра чи післязавтра звернутися до центру для біженців в Марієнфельді. Леонід почав психувати. Чекати він не міг. Може трапитися всяке. Бути у Західному Берліні, ще не значило бути у безпеці. Їм уже треба йти. Може, хтось покаже їм дорогу до того центру, бо таксі більше брати не хоче. Родичі ніяк не могли зрозуміти причину такого поспіху, аж поки Гедвіг не сказала, що їм треба йти направду. Двоюрідний брат Гедвіг погодився відвезти їх машиною.

— Не заперечуєш, якщо ми сядемо на заднє сидіння?

Той лише здивовано глянув, але нічого не сказав. Інстинкт утікача ще не покинув Леоніда, і він весь час озирався. З якоюсь зневагою дивився він на той безтурботний і гамірливий Західний Берлін у цей суботній полудень. На гамір вільного міста. Щойно на Блюхерплац він сказав:

— Гайнце, не треба до Марієнфельда, завертай до головного управління поліції на Темпельгофер Дам.

Слова ці промовив важко, він примусив себе їх сказати. На якусь мить ці слова вразили Гайнца, але, як нічого не бувало, відповів:

— Як скажеш.

Через площу їхали автобуси з утікачами до аеропорту, до повітряного моста, де на них чекала свобода. Гедвіг ущипнула його руку.

— Я залишуся з тобою! — прошепотіла вона.

«Стільки, скільки дозволять...» — подумав він.

— Цього ніхто ніколи не зрозуміє! — сказав він.

— Зате я розумію!

Від перекладача
Місіонери смерті

Кажуть, що з приходом до влади Адольф Гітлер, щоб покінчити з безквитковим проїздом у громадському транспорті райху, наказав виловити з берлінських трамваїв і розстріляти на кінцевій зупинці «сліпих пасажирів», як у Німеччині називають «зайців». Облаву і екзекуцію фюрер звелів кінематографістам зняти, а стрічку продемонструвати в кіносеансах для напучення нащадкам недобропорядних бюргерів. Орднунг понад усе! Ще революційно-свідоміший підхід до безквиткових пасажирів виявили Сталін та його наступники: «зайців», бувало, брали за вбивць.

Убивство завжди правило за інструмент політики. Цей злочинний метод політичної боротьби відомий із стародавніх часів: убивство імператора Юлія Цезаря давньо-римськими республіканцями — античний приклад теракту. Проте теоретичні засади для місіонерів смерті вперше, мабуть, були розроблені у «Катехізисі революціонера» Сергія Нечаєва, учня російського анархіста Бакуніна. Напутні слова автора «Катехізису»: «Отруту, ножа і петлю революція освячує» високо цінив молодий Ленін та створена ним партія. І не лише він, і не лише його партія.

Політичному вбивству присвятив свій роман «Замах» і нідерландський письменник Рохір ван Аарде. Знайомство з його творчістю — явище, безсумнівно, неординарне, оскільки йдеться про вбивство Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КГБ Богданом Сташинським. Прагнучи вибороти незалежність рідної держави, Степан Бандера вдавався до засобів, які вважав за єдиновиправдані та єдинодоцільні в ситуації, що склалася на момент початку Другої світової війни. Звісно, яка ситуація, такі й засоби.

В анонсі до роману зазначено: «Хоч сюжет і побудований на автентичних подіях, автор не ставить собі за мету точне їхнє реконструювання. Навпаки, він удався до необхідної, на його думку, творчої свободи, щоб самому отримати уявлення про трагічну дійсність, яка за нею крилася. Імена та характери героїв книжки змінені».

Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року). Прагнення автора максимально документалізувати й наситити художню тканину фактичним матеріалом виявляє інстинктивне бажання створити достеменний звіт. Вагомою допомогою у цьому послужили консультації пана професора Омеляна Кушпети[2] — голови української громади в Нідерландах.

Цікавою для нас є інша площина цього роману — психологічний портрет убивці в подобі «радянської людини» — Леоніда Свободи. На відміну від Донована Гранта, літературного персонажа з роману Яна Флемінга «Із Росії — з любов'ю», послушного, як сокира, ката СМЕРШу — машини смерті МГБ, прототип Богдана Сташинського постає перед нами в образі вбивці з усвідомленням й почуттям моральної відповідальності за скоєні вбивства. Він — не