Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

планета була справді райським місцем. Ми жили там у гармонії зі стихіями.

Валеріан побачив Дванадцять Мудрих Сестер — так народ Перлин називав дванадцять супутників, що оберталися довкола їхньої планети. Вони зависали над морем, охороняючи його як власну дитину. Рибалки витягали сіті, повні перлин, розкладали їх на піску і, сміючись, починали сортувати.

— Переважно ми брались до вилову перлин, що мали феноменальну енергію. Вони удобрювали наші землі, тамували вітри й морські припливи…

Несучи плетені кошики з дорогоцінним виловом, Перлини прямували вглиб суходолу, до невеличкого кратера. Вони перевертали кошики, і отвір кратера наповнювався тисячами виловлених перлів.

— Тричі на рік ми віддавали землі те, що давало нам море. І так ми жили в гармонії нескінченні століття. — Його голос став жорстким. — До того дня, коли все це закінчилося.

Валеріан напружився. Він не бажав дивитися на це знову. Він не бажав дивитися на те, як діти, що сміялися й ганялися одне за одним по білому піщаному берегу, зупинилися, вдивляючись у метеорит, який прорізав небеса і за яким неслися тисячі інших.

— У небі над М’юлем, — провадив імператор, — інші народи вели божевільну, жорстоку війну. То була не наша війна.

— І ваша донька загинула в бою, — сказав Валеріан. Він не запитував. Він стверджував це.

— Так, — відповів імператор, і в його голосі чувся тягар скорботи. — Так, вона загинула… разом із шістьма мільйонами інших жертв.

Усі замовкли. Лорелін дивилась очима, сповненими жаху, а потім — сьорбнула свій коктейль. Валеріан витріщився на неї.

— Що ти робиш?

— Я не знаю, — відповіла Лорелін, ніби захищаючись. — Я… Мені захотілося пити! Чи не могли б ви принести мені ще один ваш чудовий домашній коктейль?

Але її вигляд свідчив не про те, що їй сподобався коктейль. Вона здавалася змученою і приголомшеною усвідомленням нових речей, від яких голова в неї йшла обертом.

А Валеріан зрозумів, що він теж може безпечно випити свій коктейль.

Pозділ двадцять четвертий

Ноїнтан Окто-Бар пишався тим, що він завжди діяв за статутом і тримав усе під контролем. Жодних блискавичних, драматичних жестів, тільки важка праця, увага до кар’єрного просування талановитих підлеглих, а також твереза голова, коли навколо стає спекотно.

А втім, зараз він спіймав себе на тому, що тримає в руці порожню чарку, яка щойно містила порцію віскі для заспокоєння нервів, попсованих, як ніколи доти. Він скорботно подивився на екран і вгамував спокусу налити собі ще порцію. «Одна порція заспокоює нерви, а друга — їх дратує», — сказав він самому собі.

Зненацька на екрані замиготів потік інформації.

— Пане генерале, маємо контакт, — поінформував його Неза. Вигляд підлеглого був саме таким задоволеним і розслабленим, яким і внутрішній стан Окто-Бара.

«Вчасно», — подумав генерал. Він із дзвоном поставив пусту чарку й випростався.

— Гаразд, капітане Крис, — сказав він спокійним і твердим, як завжди, голосом. — Ми прийняли ваш сигнал.

— Ми не бачимо жодного сліду радіації чи забруднення, — почувся Крисів голос. — Чи можете ви це підтвердити?

Окто-Бар кинув погляд на екран.

— Звучить божевільно, але… так, підтверджую. Жодного сліду — і того, й того.

— Зауважте, ми просуваємося без протигазів. Рухаємось уперед.

Погляд Окто-Бара ковзнув по порожній чарці й повернувся до екрана.

«Що за чортівня там коїться?»

Перлини принесли Валеріанові і Лорелін ще по порції напою. Він був холодний, солодкий, заспокійливий, і цим був схожий на самих Перлин. Валеріан і Лорелін випили його із вдячністю. Нарешті Валеріан запитав:

— А що сталося після вибуху? Як ви вижили?

— Ми багато років дрейфували в космосі кораблем, що нам не належав. Щоб вижити, ми мали вчитися. Ми вивчали вашу цивілізацію до найменших дрібниць, шукали усе, що могло нам знадобитися й допомогти вижити. На кораблі ми знайшли відсік із живими рослинами. Ми садили пагони й збирали з листя краплини води. Ми вивчили ваш комп’ютер і методом проб і помилок навчилися на ньому працювати. А потім одного дня ми натрапили на збирачів брухту, що мандрували галактиками. За кілька років вони набрали його собі повний трюм і вирушили продавати до великого будівельного майданчика.

— До «Альфи», — видихнув Валеріан. Імператор кивнув.

— Так, до міста тисячі планет, де протягом сотень років багато рас розумних істот обмінювалися одне з одним знаннями та інформацією. Розсудливо й терпляче ми вчилися в кожної з них, і, нарешті, зібрали власний корабель. Наша планета зникла назавжди, але тепер ми спроможні віртуально відтворити наш світ.

— Дивовижно, — вигукнув Валеріан.

— Нам бракує лише двох речей, — провадив імператор.

— Конвертера з планети М’юль, — відповіла Лорелін.

— Та перлини, — додав Валеріан.

— Єдиної, яку Цюурі вдалося зберегти, — сказав імператор.

Валеріан почав заповнювати прогалини в розповіді.

— Отже, рік тому ви подали сигнал про вашу присутність і зайшли в контакт із нами, — сказав він, підбираючи слова.

Лорелін так само намагалася скласти факти докупи.

— І єдиною річчю, яку ви попрохали як компенсацію за все втрачене, був останній живий конвертер — для масового виробництва вашої перлини, — сказала вона.

— Саме так, — відповів імператор, — більше ми нічого не прохали. Усе інше ми могли зробити самі. — На його чарівне обличчя лягла тінь. — Але під час передачі все пішло не так, як ми планували.

— А що сталося?

Якусь мить він мовчав, явно відчуваючи біль від того, що тоді сталося.

— На перемови прибув військовий підрозділ — до зовнішньої сторони стіни, туди, де ви тільки-но стояли. Цюурі вийшов крізь стіну, щоб поговорити з ними. Ми дуже тішилися з того, що нарешті можемо вшанувати пам’ять загиблих, відтворивши світ, що його так любили.

Нас там зустрів молодий