Олексій Михайлович Волков - День відбуття

Цього не трапилося. В очах не темніло, дихання налагоджувалося.

— Рана велика? — запитав він.

— Не дуже, — відповіла Юлія. — Здається, неглибока. Дуже довга, отже, глибокою бути не повинна.

— Звідки ти знаєш?

— Ніж вузький, — пояснила Юлія. — Якби ішов углиб, була б коротка і рана, а він наче чиркнув по тобі.

Сергій глянув на неї, нічого не сказавши. Ніж нападника дійсно був вузьким та кривим.

Він підвівся.

— Посидь, — попросила Юлія. — Посидь трохи!

— Ніколи. — Він підштовхнув її до зробленого лазу. — Лізьмо.

— Ти перший, — сказала вона. — Я не лишу тебе тут!

— Перша ти, — заперечив він. — Якщо мені стане погано, я падатиму і зіб’ю тебе своїм тілом. Давай.

— Не падай, добре? Сергійку, пообіцяй мені!

— Обіцяю. Вперед…

У неї спритно це виходило. Працюючи руками й ногами, вона вилізла метрів на три вгору і застигла.

— Я чекаю тебе.

Він ще раз озирнувся, знайшов кирку, підібрав каску і поліз за Юлією.

Система верхніх коридорів мала деякі особливості. Печери були низькими, ходи звивистими, а каміння гострим та неторканим. Ніхто й ніколи не шліфував його тут власним одягом. Над Хмарочосом утворювалася невеличка площадка з нависаючим бриластим склепінням, від якої розходилося кілька відгалужень. В усіх коридорах угорі місцями утворювалися якісь сліпі щілини, з їхніх країв звисали дрібні сталактити, ще не порозтягувані численними туристами.

Обдивившись, Сергій глянув на компас.

— Якщо розраховувати потрапити у нижні коридори десь ближче до виходу, потрібно тримати східний напрямок. Ось цю гілку, — він показав рукою, — можна спробувати.

Печера забирала дещо на північ, але була найширша з тих кількох, що починалися над Хмарочосом. Він уже підвівся, коли Юлія несподівано запропонувала:

— А що як нам піти сюди? — І вказала на доволі вузьку щілину, що відходила догори навскіс.

— Навіщо? — не зрозумів Сергій. — Це зовсім не той напрямок, та й… треба бути камбалою, щоб лізти по ній.

Щілина дійсно мала майже горизонтальне розташування і була досить вузькою.

— Зате вона йде догори, — наполягала Юлія.

— І що з того?

— А раптом ми знайдемо ще один вихід? Скільки ми лізли догори по Хмарочосу? Метрів з тридцять, напевно!

— Ну, тридцять — не тридцять…

— А щілина підіймається ще вище!

Сергій лише посміхнувся.

— Тут не один раз облазили усю цю гору в розрахунку знайти ще якийсь вхід у печери. Немає тут інших виходів на поверхню.

Тим не менше, він запхався головою у щілину і висвітив вузький прохід. Щілина йшла під кутом, ще звужувалася, потім забирала ще більше вгору. А Юлія була вже тут. Озирнувшись на прірву, з якої вони піднялися, вона сказала:

— Ти не чуєш? Щось таке — наче протяг. Ледь помітний, я обличчям відчуваю. І тут холодніше…

— Я не відчуваю нічого, — сказав він, але намірився лізти у щілину.

— Давай, я перша, — запропонувала Юля. — Я менша.

І вона полізла вперед. Тримаючись рукою за бік, Сергій відштовхнувся ногами і ліз за нею. Після повороту щілина стала ширшою, а потім розділилася ще на дві — одна повертала вниз, друга продовжувала той самий напрямок. Сергій звернув увагу, як змінилася порода в цих місцях. «Зуб» у місці розгалуження був утворений каменем, що мав явну пошарову будову — шари наче збиралися лущитися один від одного і колір його був сірим.

Юлія зупинилася.

— Що там? — запитав він.

— Нічого. Ти був правий. Кінець ходу.

Просвіт щілини у сліпому кінці став ширшим, і Сергій, вилізши поруч з нею, обстежив глухий кут. Все-таки звідси йшла ще якась щілина — зовсім вузька. Про всяк випадок запхавши туди руку, він намацав щось вогке і слизьке, наче бруд.

— Ні хріна собі… — вирвалося мимоволі.

— Що таке? — злякалася Юлія.

Сергій перекинувся на спину і підніс руку до очей. На пальцях був чорний бруд.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Земля, здається… — припустив він, розмазуючи крупинки між пальцями.

Вірилося важко, але це дійсно був чорнозем. Підлізши до самого верху, Сергій виколупав кілька невеликих білуватих каменів, зовсім вимастивши руки. А потім… Тепер і він відчув цей запах. Так могло пахнути лише свіже зимове повітря.

Робота, від якої періодично завмирало серце, зайняла близько півгодин, і денне світло увірвалося до них. Від нього боліли очі, звиклі до тьмяних жовтих променів виснажених ліхтарів.

Вони вилізли на крутому схилі гори з-під брили, над якою звисало коріння кущів кизилу та пожухла трава. Оглянувшись довкола, Сергій навіть не одразу зорієнтувався, де вони знаходяться. А в наступну мить це вже перестало його цікавити. Щось здригнулося всередині, коли побачив цю картину, що змушувала відключитися від усього на світі.

Огорнутий ніжною димкою, оранжевий сонячний диск збирався торкнутися схилу гори і вже встиг зачепитися за крайні кущі, що примостилися над прірвою за якихось двадцять-тридцять метрів від них. Юлія боком присіла на камінь, притискаючи руки до грудей, і дивилася на сонце. Дивилася, як людина, ще кілька годин тому стовідсотково впевнена, що більше ніколи його не побачить. Вона застигла, наче й не дихаючи, а сльози стікали по щоках, блідих та змарнілих, скрапуючи на подертий та брудний одяг.

Вона була неймовірно прекрасна, ця відмінна від усіх врятована ним жінка, яка, напевно, досі не вірила власним очам.

А він стояв і боявся ворухнутися, наче дійсно міг порушити процес засвоєння її скаліченим єством живильних променів призахідного зимового сонця. І ще відчувалося, як жахливо пече щось усередині, примушуючи напружувати усі сили, аби стриматись.