Камі Гарсія - Чарівні створіння

їх для мене у батьківський кабінет. Це що, бунт замків? Вони живуть своїм життям? У чому справа?

Я ще раз прокрутив замок і щосили рвонув двері на себе. Вони гримнули об стіну в коридорі. На ґанку непевно чорнів силует місіс Лінкольн, помітний лише завдяки розмитому сяйву лампи, що освітлювало її зі спини. Не надто приємне видовище.

Вона глянула на ігрову приставку в моїй руці:

— Відеоігри з’їдять тобі мізки, Ітане.

— Так, мем.

— Я принесла тобі шоколадне печиво. На знак примирення, — вона очікувально простягнула мені тарілку. Я повинен був запросити її ввійти. Тут на все були свої правила чи — як би це краще сказати — манери, південна гостинність. Але одного разу я вже вскочив у халепу з Ридлі і тепер вагався.

— Мем, а що ви робите тут так пізно? Лінк не в мене.

— Звісно, не в тебе, він на гостині у Сноу — там, де мав би за честь бути кожен поважний учень школи Джексона. Останнім часом Лінк поводився так, що запрошення для нього коштувало мені чимало дзвінків.

І все-таки щось тут було не так. Я знав місіс Лінкольн усе своє життя. Вона завжди була ще та дама — домагалася заборони на розміщення книжок у бібліотеці, звільняла учителів зі школи, обливала людей брудом посеред білого дня. Та останнім часом вона змінилася. Хрестовий похід проти Ліни був якимсь особливим, і хоч місіс Лінкольн завжди мала тверді переконання, ця помста була якась суто особиста.

— Мем?

Вона почала нервувати.

— Я спекла для тебе печиво. Гадала, що ти запросиш мене в дім і ми зможемо поговорити. Я ж не з тобою борюся, Ітане, ти не винен, що це дівчисько обплітає тебе своїми відьмацькими чарами. Ти маєш бути на вечірці з друзями, з тими, хто живе з тобою одним життям.

Вона знову простягла мені печиво — пласкі кружальця у липкій шоколадній помадці, що на будь-якому церковному розпродажу випічки пішли б «на ура». Я в буквальному сенсі на них виріс.

— Ітане?

— Мем.

— Я можу ввійти?

Я не поворухнувся і лише міцніше стис ігрову приставку. Втупився в печиво й раптом відчув, що зовсім не голодний. Я не хотів від цієї жінки бодай і крихти хліба, бодай порожньої тарілки — мій дім, наче оселя Рейвенвуда, почав думати разом зі мною і геть-чисто відмовився пускати її на поріг.

— Ні, мем.

— Тобто, Ітане?

— Ні, мем.

Вона прищулила очі й пхнула мені тарілку, нібито збираючись будь-що увірватися в мій дім. Однак тарілка зненацька відскочила, як від невидимої стіни, перевернулася у повітрі й, немов у вповільненій зйомці, полетіла на землю, розсипаючись на килимку з написом «Щасливого Дня всіх святих». Коли Амма вранці побачить мільйон керамічних та шоколадних друзок, в неї буде удар.

Місіс Лінкольн обережно позадкувала вниз по сходах і зникла у темряві старого «піску пустелі».

* * *

«Ітане!»

Її голос вихопив мене зі сну. Напевно, я задрімав. Марафон фільмів жахів скінчився, і телевізор шипів на всю кімнату сірим екраном.

«Дядьку Мейконе! Ітане! Допоможіть!»

Це була Ліна. Вона кричала звідкись повним жаху голосом, а мою голову на мить стис такий біль, що я забув, на якому я світі.

«Хто-небудь, допоможіть!»

Розчахнуті вхідні двері гойдалися від вітру й гримали об стіну. Лінин голос рикошетом відбивався від них, як рушничні кулі.

«Ти казав, що я тут у безпеці!»

Рейвенвуд.

Схопивши ключі від старого «вольво», я побіг надвір.

* * *

Не пам’ятаю, як я дістався Рейвенвуду, але точно знаю, що кілька разів мало не з’їхав у кювет. Я майже нічого не бачив. Ліна так мучилася, а я так гостро відчував її біль, що заледве не впадав у нестяму.

А крик!

Він не припинявся ні на мить з тієї самої хвилини, як я прокинувся, і до моменту, коли я натиснув на півмісяць над дверима маєтку.

Двері відчинилися; Рейвенвуд знову змінився. Сьогодні він був схожий на стародавній замок зі свічками у важких канделябрах, що кидали дивні тіні на гостей у чорному — набагато численніших, ніж на Збори.

«Ітане! Швидше! Я більше не можу…»

— Ліно! — загукав я. — Мейконе! Де вона?!

Ніхто й вухом не повів, а я марно намагався знайти серед гостей бодай одне знайоме обличчя. Люди перепливали з кімнати в кімнату, як привиди, заповнювали собою всю вітальню й точно не були схожі на місцевих. Принаймні на тих, хто жив у Гатліні останні сто років. Я бачив чоловіків у темних кілтах і грубому гельському одязі, жінок у корсетах, і всі, всі без винятку були одягнені в чорне й пропливали в тіні.

Я пробрався крізь юрбу до кімнати, схожу на бальну залу. Я ніде не бачив ні тітки Дел, ні Ріс, ні навіть маленької Раян. У кутках зали свічі спалахували вогнями, а дивний напівпрозорий оркестр грав сам по собі, то з’являючись, то зникаючи з очей. Примарні пари кружляли й ковзали по тепер уже кам’яній підлозі й навіть не помічали, що поряд є я.

Музика точно була чарівною, вона заворожувала. Переважно грали струнні — я чув скрипку, альт, віолончель. А ще бачив, як між парами тягнеться якась невидима нитка, малюнок танцю, сітка продуманих рухів. Вони всі нібито були частиною схеми, а я — ні.

«Ітане…»

Я мусив її знайти.

Я знову відчув біль, і її голос став тихішим. Спіткнувшись, я ухопився за плече котрогось із гостей — всього лише торкнувся його, але Лінин біль умить перейшов крізь мене й передався йому. Він похитнувся й штовхнув сусідню пару.

— Мейконе! — загукав я щосили.

Нагорі сходів я побачив Мовчуна Редлі. Він нібито чекав на мене, його великі круглі людські очі не приховували страху.

— Мовчуне! Де вона?

Пес глянув на мене, і я побачив непроникний темно-сірий погляд Мейкона Рейвенвуда, чи принаймні я міг би заприсягтися, що це був він. Мовчун обернувся й кинувся геть, а я побіг за ним — чи, можливо, мені здавалося, що побіг, долаючи гвинтові кам’яні сходи замку. Пес чекав на мене на черговій площадці між сходами, а потім знову біг, аж доки не довів мене до темної кімнати в кінці коридору. Зважаючи на характер Мовчуна, це було майже запрошення.

Він загавкав, і дві стулки масивних дубових дверей відчинилися зі скрипом без зайвого втручання. Ми були так далеко від балу, що я не чув ані музики, ані розмов; ми ніби опинились у зовсім іншому просторі й часі. Навіть замок