Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

Коли взяли під арешт. І знаєте, що цікаво? Він розповідав про ці свої витівки без найменшого страху. Навіть із гордістю.

Я опустила голову й закрила обличчя долонями.

— Хоча мені здається, що він вас любить і досі, — додав Притула.

— Ви не вірите в містику? — спитала я.

— Ні.

— А я знайшла його, знайшла! Навіть карлик про це не знає.

— Кого?

— Кирика.

— Я не чув ні про якого кирика, — сказав Притула. І з виразу його обличчя я зрозуміла, що він справді нічого не чув про камінь зради. Та й звідки він міг чути про нього, якщо цього не знав навіть Іванько. Про магічну силу кирика мені розповів отець Серафим.

— Він і тепер під арештом? — спитала я.

— Хто — карлик? Ні, я його відпустив. Він безневинний і не становить загрози для суспільства. Що з нього спитаєш? Так, як і з вас, до речі. Він несвідомо пішов на протиправні дії.

— То він знов живе у нашому фліґелі?

— Ні, — похитав головою Притула. — Зійшов з вашого двору. Зібрав у вузлик свої речі, одв’язав Трезора і пішов світ за очі з тим, з чим прийшов.

Мене так здавило у грудях, що думала, зараз помру.

Я чітко побачила Іванька, як він з Трезором ішов безмежним полем у сіру далечінь. Через його плече була перекинута палиця, на якій погойдувався легенький вузлик, і карлик похитьки, але квапом ковиляв до вкритого мороком обрію.

— Слухай, ти, суко лягава! — я підвелася і вхопила Притулу за барки. — Поверни мені Іванька! Знайди його і поверни назад, бо я тебе, блядь, задушу своїми руками!

Цей миршавий чоловічок настільки був спантеличений, що навіть не виривався. Він не чинив мені жодного опору, і я трусила ним, як снопом.

— Ти чуєш!? — кричала я йому в лице. — Поверни мені Іванька, він мій брат! Ми з одного тіста, з однієї кістки, ми покидьки, ми обоє з ним інтернатівські!

Я, мабуть, справді витрясла б з нього душу, та спам’ята лася першою, бо раптом подумала, що зараз із клініки доктора Цура вибіжать гевали санітари, скрутять мене, вштрикнуть якоїсь зарази і не дадуть домовитися з При тулою про те, щоб він знайшов мені Іванька. Тому я відпус тила його і сказала:

— Пробачте, я трохи перехвилювалася. Усе це так неспо дівано… Ви мене повинні зрозуміти. Я в шоковому стані.

Ще раз прошу пробачення, — чемно сказала я. — Ви ж не гніваєтеся на мене, правда ж?

— Ні, я вас добре розумію, — відповів він, осмикуючи на собі прим’ятого піджачка.

— Тоді послухайте мене уважно. Мені ніколи не знайти детектива кращого за вас. Ви геніальний слідець, якому під силу розкрити будь який злочин, навіть ідеальне вбив ство. Знайдіть і поверніть мені Іванька. Я заплачу вам скільки скажете, я зовсім не бідна жінка і зможу розраху ватися з вами сповна. Не мовчіть, пообіцяйте, що ви це зробите.

— Тільки якщо він сам захоче повернутися, — незворуш но сказав Притула.

— Захоче. Скажіть, що я його дуже люблю. Нехай він з Трезором повертається додому. Так і скажіть: додому.

— Добре, — сказав він і взяв із лави дерматинову течку. — Я знайду його, хоч би чого мені це коштувало, і передам ваші слова. А далі хай вирішує сам. До побачення.

6

Я знов сіла на лавку, дивуючись, чому по мене й досі не прийшли. Адже не було сумніву, що за мною стежили не лише в камеру зовнішнього спостереження, але й у вікно.

Стежили й, безумовно, бачили мій нервовий зрив, який ледь не закінчився черговим нападом істерії. Може, й справді з мене вибивали клин клином. Доктор Цур не міг підпустити до мене Притулу, не дізнавшись, з якою звіст кою він прийшов, і вирішив, що це піде мені тільки на користь. Шок поглинув шок. Може, я вже здорова?

Авжеж, зараз цей стрес минеться, і я поїду додому.

Зрештою мене тут ніхто й не тримав силоміць, я сама втекла сюди від дому й від світу. Я вільна і можу йти собі куди хочу. Можу йти, навіть не попрощавшись із доктором Цуром, не повертаючись до цієї розкішної вілли, адже все моє зі мною. Я зодягнута з голки, ось при мені й сумочка з ключами від дому і від машини.

Ген на стоянці твій чорний «форд», можеш хоч зараз сідати і їхати. А біля нього… допотопний драний «мос квич».

Він що, й досі тут?

Я роззирнулася й побачила Притулу всього за кілька кроків од мене. Він затримався, бо неквапом розкурював свою люльку борульку. Потім глипнув на мене, і та люлеч ка, якось ненароком випавши з його рота, закотилася аж під молоденьку тую, обсипану при корені білим пісочком.

Притула нагнувся по неї, підібрав, випростався, а потім знов швидко присів і підхопив на білому піску ще якусь річ.

— Гм… А це що таке? Курячий бог? На щастя.

Я відразу впізнала його. Це був кирик. Кругленький білий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.

— Віддайте, це мій! — кинулась я до нього. — Я його загубила!

— Ваш, то й ваш, — сказав Притула. — Тримайте.

Він повернувся й пішов, так і не розкуривши свою чарів ну люльку борульку. Це таки був геніальний слідець, який, просто граючись, без найменших зусиль віднайшов мого кирика в одну мить. Ніби його хтось туди підкинув.

Я тримала в руці цей камінчик і чула, як із нього струмує у мене тепло. Тепло і спокій.

— Дякую! — закричала я вслід Притулі, а коли він огля нувся, помахала на прощання рукою, як давньому прияте леві.

Він зупинився, все ще міркуючи своєю абсолютно круг лою голівкою, розкурювати йому люлечку чи ні, потім, як щось згадав, підняв угору вказівний палець.

— О! Що я ще хотів поспитати, Анастасіє Михайлівно…

Він повернувся й поволеньки підійшов до мене.

— Не знаю, чи це вам цікаво буде, чи ні, та хотів сказати ще ось яку штуку. Дуже вже потайний цей отець Серафим.

Коли його арештовували, то виявилося, що з ним живе ще хлопчик, синок його. Дуже дивне хлопча, якого ніхто ніколи не бачив, хоч воно вже чималеньке, років на сім показує. І ні метрики на нього немає, нічого. Привезли в інтернат, а воно зовсім дике. Ще й атавізм у нього: хвостик на куприку. І майже не говорить. Питають у нього, як звуть, каже: «Нікуб». То я хотів поспитати у вас, Анастасіє Михайлівно, чи не доводилося вам щось чувати про цю дитину?

— Нікуб?..

Я тільки рота