Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

піти помитися, хворіли на одні й ті самі хвороби і навіть бачили одні й ті самі сни. Вдома всі вважали, що хлопчики просто узгоджують свої дії, аби тільки поблазнювати, і ніхто не мав гадки про справжню причину, аж до того дня, коли Санта Софія де ла П'єдад дала одному з них води з цитриною, і щойно він умочив губи, як другий сказав, що лимонад не солодкий. Санта Софія де ла П'єдад, яка справді забула покласти цукру в склянку, розповіла про це Урсулі. «Ет, усі вони такі, — відказала та, нітрохи не здивувавшися. — Божевільні зроду». Нарешті все вкрай заплуталося. Той, що після витівок із перевдяганням залишився з іменем Ауреліано Другий, виріс здоровенний, як його дід — Хосе Аркадіо Буендіа, а той, що став зватися Хосе Аркадіо Другий, виріс худий, як полковник Ауреліано Буендіа, і єдине, що зосталося спільне в близнюків — це властивий усій родині самотній вигляд. Можливо, саме оця невідповідність зросту, імен та вдач і наштовхнула Урсулу на думку, що близнюки переплуталися ще в дитинстві.

Основна різниця між ними виявилась якраз у розпал війни, коли Хосе Аркадіо Другий попросив у полковника Герінельдо Маркеса дозволу подивитися на розстріл. Незважаючи на заперечення Урсули, його бажання було вдоволено. Навпаки, Ауреліано Другий здригався від самої тільки думки побути присутнім на страті. Хлопець волів сидіти вдома. Коли йому сповнилося дванадцять років, він спитав Урсулу, що там таке в зачиненій кімнаті. «Папери й книжки Мелькіадеса, — відповіла вона, — та ще оті чудернацькі нотатки, які він робив у останні роки свого життя». Це пояснення, замість заспокоїти Ауреліано Другого, ще дужче розпалило його цікавість. Він так наполягав, так гаряче обіцяв нічого там не попсувати, що Урсула зрештою дала йому ключі. Ніхто ще не заходив до кімнати відтоді, як звідти винесли труп Мелькіадеса, а на дверях почепили замок — його частини наче аж злилися в одне ціле від іржі. Та коли Ауреліано Другий порозчиняв вікна, світло влилося до кімнати так звично, ніби осявало її щодня; ніде не було видно ані найменших слідів пилу чи павутиння, все здавалося прибраним і чистим, ба навіть краще прибраним і куди чистішим, ніж у день похорону; чорнильниця досі була повна чорнила, іржа зовсім не зачепила блискучих металевих поверхонь, а в горні, де Хосе Аркадіо Буендіа кип'ятив ртуть, і далі горів вогонь. На полицях стояли книжки, обтягнуті зморщеною від часу, блідо-коричневою, як засмагла людська шкіра, тканиною, і там само, цілі й неушкоджені, лежали манускрипти, дарма що кімната була замкнута уже чимало років, повітря всередині здавалося навіть свіжішим, ніж у решті кімнат будинку. Все залишалося в тому самому цілковитому порядку і через кілька тижнів: коли Урсула зайшла з відром води та щіткою, щоб вимити підлогу, то побачила, що їй тут нічого робити. Ауреліано Другий сидів, уп'явшись очима в якусь книжку. Хлопчик не знав її назви, бо вона не мала обкладинки, — але це не заважало йому тішитися зібраними в ній історіями: про жінку, яка сідала за стіл і їла тільки рис, та ще й беручи кожну рисинку двома золотими шпильками; про рибалку, який позичив у сусіди грузило для сітки і потім дав йому на віддяку рибину, а в її череві лежав величезний діамант; і про лампу, що виконувала будь-яке бажання; і про летючий килим. Вражений, він спитав Урсулу, чи все оте правда, і вона відповіла, що правда, що багато років тому цигани приносили до Макондо чарівні лампи й летючі мати.

— Річ у тім, — зітхнула вона, — що світ помаленьку наближається до загибелі й такі речі більше не трапляються.

Дочитавши книжку, де багато історій не мали кінця через брак сторінок, Ауреліано Другий поставив собі за мету розшифрувати Мелькіадесові манускрипти. Але це виявилося неможливим. Літери були схожі на білизну, розвішану сушитися на дротині, й нагадували радше ноти, ніж звичайне письмо. Якогось спекотного полудня, старанно досліджуючи рукописи, Ауреліано Другий відчув, що він у кімнаті не сам. Біля сяючого вікна, склавши руки на колінах, сидів Мелькіадес. На вигляд йому було не більше сорока років. Він був у тому самому стародавньому жилеті й капелюсі з крисами, подібними до воронячих крил; по блідих вилицях, ніби розтоплений спекою жир, спливав піт, — достоту таким цигана бачили Ауреліано і Хосе Аркадіо, коли ще були дітьми. Ауреліано Другий відразу впізнав його: цей спадковий спогад передавався від покоління до покоління і дістався йому від діда.

Здорові були, — сказав Ауреліано Другий.

Здоров був, юначе, — відповів Мелькіадес.

Відтоді протягом кількох років вони бачились майже

щовечора. Мелькіадес розповідав хлопчикові про світ, намагався передати йому свою застарілу мудрість, але не захотів розтлумачити манускрипти. «Ніхто не повинен знати, про що тут мовиться, доки манускриптам не сповниться сто років», — пояснив він. Ауреліано Другий навіки зберіг у таємниці ці зустрічі. Якось Урсула зайшла до кімнати, саме коли там був Мелькіадес, і наляканий Ауреліано Другий вирішив, що його відособлений світ зараз загине. Але Урсула не побачила цигана.

З ким це ти тут розмовляєш? — спитала вона.

Ні з ким, — відповів Ауреліано Другий.

Такий був і твій прадід, — сказала Урсула. — Теж говорив сам до себе.

А тим часом Хосе Аркадіо Другий здійснив свою мрію — нарешті він побачив, як розстрілюють людину. До кінця свого життя буде він пам'ятати синюватий спалах шести одночасних пострілів, розкотисту луну в горах, сумну усмішку й розгублений вигляд засудженого, який усе ще стояв, дарма що його сорочка була залита кров'ю, і всміхався далі, хоча його відв'язували від стовпа й клали у великий ящик, повний вапна. «Таж він живий, — подумав Хосе Аркадіо Другий. — Вони поховають його живцем». Це справило на нього таке сильне враження, що відтоді він зненавидів усе військове і саму війну — і то не за страти, а за страшний звичай ховати розстріляних живцем. Ніхто не спостеріг, коли саме Хосе Аркадіо Другий став бити в дзвони на дзвіниці та допомагати падре Антоніо Ісабелю, наступникові Буркотуна, правити месу й доглядати бойових півнів у дворі парафіяльного будинку. Полковник Герінельдо Маркес, довідавшись про це, вичитав Хосе Аркадіо Другому за те, що той займається справами, які в лібералів викликають лише відразу.

Бачте, — відповів Хосе Аркадіо Другий, — мені здається, що з мене вийшов консерватор.

І він вірив, що так йому й судилося. Обурений полковник Герінельдо Маркес розповів про це Урсулі.

Тим