Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

до колін свого чоловіка, коли принесли полковника Ауреліано Буендіа, загорнутого в зашкарублий від засохлої крові плащ. Його широко розплющені очі палали нестямною люттю.

Він був у безпеці. Наскрізна рана виявилася такою чистою і прямою, що лікар без жодного зусилля засунув йому в груди і витяг через спину просочений йодом шнурок.

Це мій шедевр, — задоволено мовив лікар. — Тут єдине місце, де куля могла пройти, не зачепивши жодного життєвого центру.

Полковник Ауреліано Буендіа побачив себе в оточенні перейнятих співчуттям послушниць, які виспівували повні безнадії псалми за упокій його душі, і тоді пожалкував, що не вистрелив собі в рота, як був збирався зробити спочатку, щоб просто посміятися з передбачення Пілар Тернери.

Якби в мене зосталася бодай якась влада, — сказав він лікареві, — то я б розстріляв вас без слідства й суду. Не за те, що ви врятували мені життя, а за те, що зробили з мене посміховисько.

Невдала смерть повернула полковникові Ауреліано Буендіа втрачений престиж. Ті самі люди, котрі вигадали легенду про те, що він продав перемогу за будинок зі стінами із золотої цегли, розцінили спробу самогубства як благородний вчинок і проголосили полковника мучеником. Згодом, коли він відмовився від ордена Пошани, яким його відзначив президент республіки, навіть найзапекліші його вороги з лібералів з'явилися до нього з проханням відмовитися від умов перемир'я й розпочати нову війну. Будинок наповнився подарунками, присланими, щоб згладити колишні провини. Зворушений підтримкою, нехай і запізнілою, з боку товаришів по зброї, полковник Ауреліано Буендіа не відкидав можливості вдоволення їхнього прохання. І в один час, здавалося, так захопився ідеєю нової війни, аж полковник Герінельдо Маркес навіть подумав: чи ж той, бува, не чекає приводу, щоб оголосити її. Цей привід і справді з'явився, коли президент республіки відмовився встановити пенсії учасникам війни — лібералам і консерваторам, — перш ніж справу кожного і них не розгляне спеціальна комісія і конгрес не затвердить закону про асигнування. «Це сваволя, — вергав громи полковник Ауреліано Буендіа. — Таж вони постаріють і повмирають раніше, ніж одержать пенсію». Тоді він уперше залишив гойдалку, куплену для нього Урсулою на час одужання, і, ходячи туди й сюди по спальні, продиктував категоричне послання президентові республіки. В цій так ніколи й не опублікованій телеграмі він звинувачував президента в порушенні умов Неєрландського перемир'я й погрожував оголосити війну не на життя, а на смерть, якщо питання про пенсійні асигнування не буде вирішено протягом найближчих двох тижнів. Його вимоги були такі справедливі, що дозволяли сподіватися на підтримку навіть тих учасників війни, які належали до партії консерваторів. Та, замість відповіді, уряд посилив військову варту біля будинку руендіа, поставлену буцімто для охорони полковника, і заборонив провідувати його. Такі самі заходи було вжито про всяк випадок і до інших небезпечних для уряду командирів повстанців. Операцію провели так своєчасно, рішуче й успішно, що через два місяці після перемир'я, коли полковник Ауреліано Буендіа остаточно видужав, усі найвідданіші його помічники були або мертві, або у вигнанні, або на урядовій службі.

Полковник Ауреліано Буендіа вийшов із спальні в грудні, і з першого погляду зрозумів, що про нову війну годі й думати. Із завзяттям, уже ніби неможливим для своїх літ, Урсула ще раз обновила весь будинок. «Тепер вони побачать, хто я така, — зауважила вона, коли їй сказали, що її син житиме. — Не буде жодного чепурнішого й гостиннішого будинку, ніж цей будинок божевільних». Вона веліла вимити й пофарбувати його, замінила меблі, упорядкувала сад, посадила нові квіти й порозчиняла всі двері та вікна, щоб сліпуче сяйво літа проникло аж у спальні. Потім повідомила всіх про закінчення численних нашарованих одна на одну жалоб, перша зняла стару чорну одіж і вбралась, як молода. В домі знову залунали веселі звуки піаноли. Зачувши їх, Амаранта згадала П'єтро Креспі, Гарденію у вечірньому присмерку, запах лаванди, і в глибині її зів'ялого серця знову спалахнула злість — чиста, облагороджена часом. Якось увечері, прибираючи вітальню, Урсула попросила солдатів, що охороняли будинок, допомогти їй. Командир варти, молодий офіцер, дозволив зробити це. День по дню Урсула давала солдатам усе нові доручення. Вона стала запрошувати їх до столу, дарувала їм одежу й взуття, навчала читати й писати. Згодом, коли уряд зняв охорону, один солдат залишився жити в будинку й служив Урсулі ще баг ато років. А молодий командир охорони, доведений до божевілля зневагою Ремедіос Прекрасної, вмер від кохання під її вікном на світанні першого дня нового року.

Мине багато років, і на смертному ложі Ауреліано Другий згадає той дощовий день, коли він зайшов до спальні, щоб подивитися на свого первістка. Хоча син виявився хирлявим, плаксивим і нічим не нагадував Буендіа, батько довго не задумувався, яке йому дати ім'я.

— Він буде зватися Хосе Аркадіо, — сказав він.

Фернанда дель Карпіо, гарна жінка, з якою Ауреліано Другий одружився за рік перед цим, погодилася з чоловіком. Урсула, навпаки, не могла приховати невиразного почуття тривоги. Уперте повторення тих самих імен за довгу історію родини дозволило дійти висновків, які видавалися їй остаточними. Тим часом як усі Ауреліано були відлюдькуваті й мали гострий розум, усі Хосе Аркадіо відзначалися поривчастою заповзятливою вдачею й були тавровані знаком трагічної приреченості. Під цю класифікацію не підпадали тільки Хосе Аркадіо Другий і Ауреліано Другий. В дитинстві вони були такі подібні один до одного й такі непосидющі, що навіть Санта Софія де ла П'єдад не розрізняла їх. У день хрестин Амаранта надягла кожному на зап'ясток браслет з іменем і вбрала близнюків у костюмчики різного кольору, на яких вишила їхні ініціали, але коли хлопці почали ходити до школи, то взяли собі за звичку мінятися одягом, браслетами й навіть іменами. Учитель Мельчор Ескалона, навчений упізнавати Хосе Аркадіо Другого по зеленій сорочці, втратив самовладання, виявивши, що у хлопчика в сорочці зеленого кольору браслет з іменем «Ауреліано Другий», а другий хлопчик, у сорочці білого кольору, запевняє, що Ауреліано

Другий — це він, дарма що на його браслеті написано «Хосе Аркадіо Другий». Відтоді вже ніхто не міг із впевненістю сказати, хто з них хто. Навіть коли вони виросли й життя зробило їх різними, Урсула знай питала себе, чи не помилилися вони, бува, самі якогось разу, захопившися своєю заплутаною грою з перевдяганнями, і чи не переплуталися назавжди. Поки близнюки ще не досягли юних літ, вони були двома синхронними механізмами. Пробуджувалися завжди одночасно, в одну й ту саму хвилину відчували бажання