Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

— Дівчата, киньте насіння.

— Давайте гроші.

— А хіба не можна даром?

— Даром за амбаром! — кричать дівчата хором.

Соняшникове насіння хлопці купують незвичайно, по-шкідськи винахідливо. З другого поверху спускається на мотузку шапка, в шапці гроші, за які торговка насипає в шапку склянку насіння, і підйомна машина пливе вгору. В розпалі веселощів у класі з'являється Костолмед.

— Це що таке? — кричить він. — Ану геть з вікон.

Вікна зразу стають вільні. Костець задоволено покашлює, потім спокійно каже:

— Перший і другий розряди можуть іти гуляти.

Класи відразу пустіють. Ті, що лишаються, сумно і заздрісно поглядають крізь вікна на шкідців, які розходяться групками. Окремою групою ідуть троє — Циган, Дзе і Бобер. Вони йдуть на побачення, доходять до рогу й там розходяться в різні боки.

У класі тиша, настрій у тих, що лишилися, якийсь розслаблений, коли нічого не хочеться робити. Кілька чоловік — на вікнах, решта пішли на подвір'я грати в городки. Ті, що на вікнах, сидять і мріють, сонно поглядаючи на вулицю. І так до вечора. А ввечері збираються всі. Приходять збуджені «коханці», як їх прозвали, і навперебій розповідають про свої дивовижні, неймовірні пригоди.

♦

Уже розпустилися бруньки і світлою, ніжною зеленню вкрилися дерева церковного саду. На вулицях буяла весна. Був травень. Вечорами у вікна Шкіди вривався дзвін гітари, співи, шурхання безлічі ніг і сміх дівчат.

А коли почалися білі ночі, до шкідців прийшла любов.

Розпалив Циган, за ним Джапарідзе. Потім хтось сказав, що бачив Бобра з дівчиною. А далі любовна гарячка охопила всіх.

Як тільки наставав вечір, тривога охоплювала все четверте відділення. Старші шкреблися, мились і чистилися, старанно зачісували волосся і поспішали на вулицю. Якщо кого позбавляли прогулянок — це було найстрашнішим покаранням. Покарані цілими годинами жалібно виканючували відпустку і, добившись її, ішли, сяючи щастям. Не спинялись і перед втечею. Вулиця приваблювала, обіцяючи незнані пригоди.

Весь Старопетергофський, від Фонтанки до Обвідного, був наповнений шкідцями, що повільно прогулювались, і гудів веселим сміхом. Вони, як мисливці, переслідували дівчат і потім навперебій хвалилися один перед одним.

Навіть по ночах, у спальні, не переставали шушукатись і, прикрашуючи розповідь грубуватими подробицями, довіряли один одному заповітні сердечні таємниці.

Тільки двох з усього класу не захопила загальна гарячка. Кость Фінкельштейн і Янкель були, здавалося, як і раніше, безтурботні. Кость Фінкельштейн у цей час захоплювався поетичними образами Генріха Гейне і, як звичайно, проґавив нові настрої, а Янкель… Янкель сумував.

Янкель не проґавив любовних захоплень хлопців, він весь час стежив за ними і з кожним днем ставав похмурішим. Янкель розв'язував складне психологічне завдання.

Він згадав минуле, і це минуле тепер не давало йому спокою, виростаючи у величезну трагедію.

Він згадував дитячий розподільник, де пробув півроку і звідки його з парою штанів так безцеремонно вислали в Шкіду.

У розподільнику зібралося тоді багато малечі, дівчаток і хлопчаків, і Янкель — у той час ще не Янкель, а Гришко — був серед них як Гуллівер серед ліліпутів. Од нудьги він бив хлопчаків і смикав за коси дівчаток.

Одного разу до розподільника привели новеньку. Вона була трохи вища від іншої дитбудинківської малечі, чорненька, як жук, з чорними масляними очима.

— Як звати? — спитав Гришко.

— Тоня.

— А прізвище?

— Марконі, — відповіла дівчинка. — Тоня Марконі.

— А ви хто така? — допитував Гришко, нахабио оглядаючи дівчинку. Новенька, відчувши ворожість у Гришковій поведінці, спалахнула і так само грубо відповіла:

— А тобі яке діло?

Зухвалість дівчинки вразила Гришка.

— А коса у тебе міцна? — спитав він загрозливо.

— Спробуй!

Гришко простягнув руку, думаючи, що дівчинка завищить і кинеться скаржитись. Але вона не побігла, а мовчки стиснула кулаки, приготувавшися захищатись, і ця мовчазна відвага збентежила Гришка.

— Руки бруднити не варто, — буркнув він і відійшов.

Більше він не чіпав її і, хоч особливої злості не відчував, але заговорювати з нею не хотів. Тоня перша заговорила з ним.

Якось Гришка призначили пиляти дрова. Він прийшов у зал підшукати собі помічника і нерішуче став, не знаючи, кого вибрати. Тоня, яка стояла осторонь, деякий час дивилася то на Гришка, то на пилку, яку він тримав у руках, потім, підійшовши до нього, несміливо спитала:

— Пиляти?

— Так, пиляти, — похмуро відповів Гришко.

— Я піду з тобою, — червоніючи, сказала Тоня. — Я дуже люблю пиляти.

Гришко, зморщившись, з сумнівом оглянув дівчинку.

— Ну, давай, — сказав він незадоволено.

Півдня вони працювали мовчки. Тоня не відставала від нього, й зовсім непомітно було, що вона втомилася. Тоді Гришко подобрішав.

— Де ти навчилася пиляти? — спитав він.

— В колонії, на Помийці! — Тоня засміялась і, бачачи, що Гришко не розуміє, пояснила: — На Мойці. Це ми її так — Помийкою — прозвали… Там тільки дівчата були, і ми завжди самі пиляли дрова.

— Непогано працюєш, — похвалив Гришко.

Надвечір вони розговорилися. Закінчивши роботу, Гришко сів на колоду й почав скручувати цигарку. А Тоня розповідала про свої витівки на Мойці. І тут Гришко зробив відкриття: виявляється, дівчата могли розповісти багато цікавого й навіть розуміли хлопців. Тоді, розтанувши остаточно, Гришко розкрив свою душу. Він теж гордовито розповів про кілька своїх подвигів. Тоня уважно слухала й весело сміялася, коли Гришко говорив про щось смішне. Гришко розійшовся, геть забувши, що перед ним дівчисько, і, захопившися, навіть разів зо два вилаявся.

— Ти зовсім як хлопець, — сказав він їй.

— Правда? — вигукнула Тоня, почервонівши від задоволення. — Я схожа на хлопця?.. Я навіть курити можу. Дай-но.

І, вихопивши з Гришкових рук недокурок, вона хоробро затягнулась і випустила дим.

— Здорово! — сказав захоплений Гришко. — Фартове дівчисько!

— Ах, як би я хотіла бути хлопцем. Я весь час думаю про це, — сумно сказала Тоня. — Хіба це життя? Виростеш — і заміж треба… Потім діти підуть… Сумно…

Тоня важко зітхнула. Гришко, розгубившися, потер лоб.

— Це правда, — сказав він. — Не щастить вам, дівчатам.

За тиждень вони були вже нерозлучні друзі…

Тоня багато читала й переказувала Гришкові прочитане. Гришко, який визнавав тільки детективну, «сищицьку» літературу, був дуже здивований, довідавшись, що є багато інших книжок, не менш цікавих. Правда, герої в них, судячи з розповідей Тоні, були мляві і всі більше закохувалися та ревнували, але Гришко доповнював її розповіді кримінальними подробицями.

Розповідає Тоня, як граф страждав од ревнощів, бо графиня зраджувала його з бідним поетом, а Гришко похитає головою і вставить:

— Дурень!

— Чому?

— В шию треба було її.

— Не можна. Він любить.

— Ну, от тому вставив би перо куди