Даніель Дефо - Робінзон Крузо

мовити, в мініатюрі все моє життя до і після мого прибуття на острів. Згадуючи день за днем цю другу частину свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху та клопоту, в якому я опинився пізніше, коли побачив на піску слід людської ноги. Мабуть, ще й перед моїм відкриттям дикуни з’являлись у межах мого царства. Можливо, що й у перші роки мого життя на острові їх побувало тут кількасот чоловік. Але тоді я цього не знав, і ніщо не бентежило мене; я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоч через це вона не була, звичайно, меншою, але для мене її ніби не існувало. Ця думка навела мене на дальші повчальні міркування про безконечну доброту провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання. Ми проходимо свою життєву путь серед незліченних небезпек, картина яких, коли б нам судилось її бачити, збентежила б нашу душу і позбавила б нас мужності. А ми залишаємося спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків.

Від цих роздумів я, природно, перейшов до спогаду про те, на яку небезпеку я наражався на моєму острові протягом стількох років, безтурботно розгулюючи по своїх володіннях, коли часом, може, тільки завдяки горбку, стовбуру дерева, пітьмі чи ще якійсь іншій випадковості я врятовувався від найгіршої смерті — смерті від дикунів-людожерів, для яких я був би такою самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б мене і з’їли мене так само просто, зовсім не вважаючи, що вони чинять злочин, як я вбив би голуба чи кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце на цю думку сповнилось почуттям найглибшої вдячності до мого великого захисника; з великою покорою визнав я, що своєю безпекою завдячую виключно його опіці, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі це явище. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природа, багато гіршого від нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, заради чого вони вирушають у таку далечінь та які в них човни; і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на материк, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до материка непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих питань не спадало мені на думку, так я хотів будь-що-будь добратись човном до материка. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном уздовж берега, як це я зробив у Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу; а може, я зустріну християнський корабель, що підбере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, усі мої думки були виплодом розладнаного розуму і збентеженої душі, змученої нетерпінням, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями після відвідин загиблого корабля. А я ж був тоді так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом звідси вибратись. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я черпав у покорі провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на материк, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

План цей хвилював мої думки години дві, а може, й більше. Моя кров кипіла, і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки збудження мого розуму, поки, нарешті, сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном.

Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі самі бурхливі думки; але насправді вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці зі свого замку і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними ще був дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я вийшов йому назустріч і всміхнувся до нього, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки переді мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, пропонуючи перелізти через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу нарешті переправитись на материк. Тепер мені нема чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік податися, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця слід обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням від сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я вернувся до дійсності і зрозумів, що це був лише сон.

І все ж цей сон підказав мені, що єдиним для мене способом вирватися на волю було захопити якогось дикуна, причому, якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдення, котрих вони привозили з собою як полонених. Але тут я натрапив на