Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

мимоволі опускав очі, стежачи за невинними забавами північної осінньої погоди.

Ще горлало радіо — репродуктор видавав того разу:

Есть город, который я видел во сне.

Ах, если б вы знали, как дорог.

У Чёрного моря явившийся мне

В цветущих акациях город —

У Чё-ор-но-ого моря!

Етап за наказом Абрамова по периметру оточили автоматники. Сам майор, у ошатному білому кожушку з хутряним коміром, битих валянцях, перетягнутий ременями портупеї, спочатку пройшовся вздовж нашої шеренги. За ним, на крок позаду, рухався капітан Бородін. І коли вони проминали мене, морозяний вітерець доніс запах перегару — не густого, але міцного.

Тягнуло від Абрамова. Видно, пив майор не під вечір, як водилося, а від самого ранку. Те, що він п’яний, видавала його хода — надто старанно крокував начальник табору, надто помітно намагався триматися рівно. Він ковзав поглядом по рядах своїх підопічних, і, мабуть, не лише я відзначив: очі були ще не каламутні, але вже скляні й маловиразні. «Кум», що крокував за начальством, видавався тверезішим, хоча, напевне, Абрамов та Бородін пили разом. Швидше за все, майор почав на самоті, за ним це водилося і він не надто й соромився. А потім начальник оперчастини або сам долучився, або виконав наказ начальства, ковтнувши спирту: тут, у Воркуті, його навіть не розбавляли.

Обійшовши під супровід репродукторної музики свої володіння, майор Абрамов зупинився перед вишикуваним етапом, витримав коротку паузу, а тоді наказав, намагаючись говорити якомога голосніше:

— Та-ак! Хто тримає чорну масть — два кроки вперед! Марш!

Удруге повторювати наказ йому не довелося. Та й не було сенсу його не виконувати: з гурту прибулих зеків вийшло півтора десятка людей. Не знаю, до чого вони готувалися, та всі дивилися просто перед собою, не на Абрамова, Бородіна, автоматників — повз них, на нас. Зі свого місця я не міг бачити їхніх облич чітко, та постава злодіїв була красномовнішою за будь-якій вираз обличчя: всі трималися гідно, навіть зухвало, вони нагадали мені штрафників, котрі йшли в кожний бій, як у свій останній та рішучий.

— Та-ак! — повторив майор, хитаючись із п’ятки на носок. — Для тих, хто не знає: з вами, вилупки, говорить начальник табірного відділення номер чотири особливого табору номер шість державного управління таборів СРСР, майор МВС СРСР Абрамов Василь Михайлович! На ввіреній мені території діють тільки закони Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Інших законів тут немає! Хто не згоден, того автоматично буде визнано таким, хто скоює злочин проти нашої радянської держави! Всяке заперечення законів нашої радянської держави тут, на території табору, вважається замахом на зміну конституційного ладу СРСР! Цей злочин тягне за собою покарання у вигляді вищої міри соціального захисту — розстрілу! Кожну гадину порву на німецький хрест! Хто з вас, суки, цього не зрозумів?

— Ми не суки, громадянине начальник, — пролунало у відповідь.

Запала тиша аж дзвеніла. Така виникає раптово, після того як голосно бомкне великий церковний дзвін, — у моєму дитинстві було селище під Ленінградом, де жила та вчителювала мамина сестра і де храм на той час ще не зруйнували, і в неділю його дзвіниця оживала.

— Хто це сказав? — гаркнув Абрамов.

— Я, — відповів той самий голос.

Майор ступив кілька кроків і зупинився біля зека, який тримав руки за спиною і далі демонстративно дивився перед собою.

— Прізвище!

— Сапунов Іван Антипович, — почулося у відповідь.

— Ваня Француз, значить, — пояснив майор не стільки собі, скільки всім, хто бачив і чув усе, що відбувалося.

— Для вас, громадянине начальник, — Сапунов Іван Антипович, — повторив злодій. — В особовій справі сказано.

— Для мене, Ваня Француз, ти — говної — заявив Абрамов. — Ви всі для мене і для радянської влади тут — говної Тобі гуманна влада ось тут і тепер дає шанс виправитися! І не бути говномі Це виправний табір! Ти ж працювати не хочеш, правда ж, Французе?

— Закон не дозволяє, — спокійно відповів той.

— А ти, може, глухий? Тут тільки один закон! Наш, радянський, бля, закон! І я, майор Абрамов, цей закон представляю! Це якщо ти не зрозумів, сука!

— Я не сука, громадянине начальник, — повторив Ваня Француз, тепер голосніше.

— А хто ж ти?

— Сапунов Іван Антипович.

— Злодій?

— Злодій, громадянине начальник.

— Збираєшся далі тримати чорну масть?

— Так за законом, громадянине начальник.

— За законом, кажеш... Ну то за законом... А адміністрація табору, радянська влада — тобі не закон?

— Я злодій, громадянине начальник.

— Ти ніхто, Ваня Француз!

Ступивши крок назад, майор Абрамов не вихопив, а спокійним, розміреним жестом витягнув з кобури пістолет, виставив дуло перед собою, зігнувши в лікті правицю.

Грохнув постріл. Другий. Третій. Четверту кулю начальник табору випустив уже в голову лежачого біля його ніг Француза.

І знову запала тиша. Тільки Утьосов бадьоро співав над табором:

Нам песня строить и жить помогает!

Она как друг — и зовёт, и ведёт!

И тот, кто с песней по жизни шагает,

тот никогда и нигде не пропадёт!

Ніхто не поворухнувся. Данило Червоний стояв у строю лише на двох людей лівіше від мене, я мимоволі повернув у його бік голову та зачепився поглядом за його профіль. Бандерівець дивився на те, що відбувалося, без страху, без обурення, навіть без приреченої байдужості. Мені здалося, що процес, на тутешньому жаргоні названий трюмленням, тобто примушення зека до зміни власного тюремного статусу в насильницький спосіб, серйозно зацікавив Червоного. Він стежив за майором і його потенційними жертвами уважно, наче закарбовуючи в пам’яті все побачене, та очевидно роблячи з цього свої, поки не зрозумілі мені висновки.

Тим часом майор Абрамов, навіть не криючись, повернувся до капітана Бородіна, переклав пістолет у ліву руку, простягнув праву, і «кум» мовчки відчепив від паска флягу, передав начальнику. Бовтнувши нею, Абрамов приклав горлечко до губів, зробив великий ковток. І наблизився до наступного злодія, переступивши через труп Вані Француза.

— Ти, — промовив, наставивши на зека дуло, але поки не цілився, лише показував, мов пальцем. — Змерз?

— Не Сочі, громадянине начальник, — у відповідь.

— Правильно. Ти не скоро побачиш Сочі. Прізвище?

— Копилов Лавр Григорович. — На вигляд років сорок.

— Масть?

— Злодій, — сказавши так, Копилов стягнув зі стриженої голови шапку та перехрестився.

— Як далі жити збираєшся?

— За законом.

— За яким законом?

— У нас закон один, громадянине начальник.

Флягу майор Абрамов далі тримав у правій руці. Тому стрельнув із лівої. Цього разу — відразу в голову жертви, майже впритул.