Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Боронь мене, печаль моя, боронь

того, хто боронитись не уміє.

Похолодніло. В тебе сон пройшов,

зчорніла ніч нас разом огортає.

— Я так бажаю…

Завше ти бажаєш, — відповіла, —

і все не знати що[390].

Гостро відчуваючи цілком реальну перспективу загибелі нації, Василь Стус, слідом за Евгеном Маланюком, цілком міг би повторити: «Бувають такі періоди історії й такі народи, які, хоч-не-хоч, мусять бачити — далі й гостріше, відчувати — сильніше, чути — тонкіше, словом, бути чуйним… форпостом на плацдармі ідей, на війні духу.

Власне такою війною охоплений нині цілий світ, а найтрагічнішої виразности набирає вона на українських теренах. Вислід її означить ту чи іншу цілком конкретну ситуацію… Духовий, але тим не менше реальний характер цієї війни не тільки змушує українську літературу й культуру до максимальної участи в ній із максимальним же моральним напруженням, але й розгортає перед нею цілком реальні перспективи. Коли життя нації зредуковане до справ духових, коли воно не може рости в ширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію й скупчити її в царині духу»[391].

Усвідомлення митця як блукальця у високостях духовних обширів — швидше вгадане, аніж сприйняте на рівні розуму ще наприкінці школи, в інститутський період стає тим стержнем, довкола якого поет починає творити міт власного життя, починає доводити надскладну теорему, в якій рівню художнього таланту повинні відповідати чесноти особистости. Для України, та й для світу, — ситуація майже унікальна. Бо, якщо пазлики склалися в одну картинку, можна припиняти писати життєпис і починати агіографію. Але чи можна в сьогоднішньому світі писати агіографію? Чи є читачі на неї? Чи допоможе вона таким же як і Стус волонтерам свободи й чести не збитися на манівці, й не впасти в розпач після тимчасових поразок чи неуспіхів? Чи не «закриє» агіографія інтерес до постаті Василя Стуса, яку буде вирвано з реального життя й переведено ніби до сонму небожителів?

Ці питання лякають. Принаймні мене. І саме тому я вживаю слово «міт» і продовжую вишукувати плями на тернистому і майже безгрішному життєвому шляху Василя Стуса. Від 1964-го цей шлях перетворюється майже у вертикальну лінію, що загрозливо прямує до неба.

Від цього часу, на який припало остаточне розлучення з Шурою[392], творець у Стусові почав ще вимогливіше ставитися до людини, а людина, що ставала справжнім творцем власної долі, — до поета. Відтак нічого дивного, що Іван Дзюба, з яким Стус зустрічався чи не найчастіше, може згадати лише один випадок, коли бачив «Василя п'яним і некерованим, коли він втратив контроль над собою… це, треба сказати, якесь не дуже приємне було явище… якась виставка була… в Музеї українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене… і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п'яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення… трохи так різко реагував… трохи з мовним моментом пов'язане. Хтось по-російському відповідав, і він різко зреагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився»[393]. І це єдиний випадок за сім літ тісного й навіть близького знайомства. «Він [Стус], — продовжує Іван Дзюба, — просто належить до тих, про яких Ольга Кобилянська говорила — хто „різьбить себе“… Він щодня „різьбив себе“. І це таке стрімке могутнє зростання було, що ми мали б колосального поета, якби він за нормальних умов розвивався»[394].

Спершу така самовимогливість сковувала, була не вповні органічною, вимагала щоденних надзусиль, а тому інколи хибувала декларативністю:

Ми не перші і не останні,

Що розгойдані береги

покидають в глухих ваганнях,

невгамовних і дорогих. Ми не перші, що знову стали

На іскріючу болем грань…

І далі —

Ми не перші і не останні,

Що пірвавши тенета злі

Розпорошилися в стражданні

По своїй дорогій землі[395].

Про третю частину «Круговерті» можна сказати небагато. По-перше, саме останній розділ став основою «Зимових дерев», а тому машинописні сторінки з віршів були передані до видавництва, звідки вже так і не повернулися, а по-друге, М. Нагнибіда цілковито обійшов цей розділ мовчанкою. Відтак вдалося встановити лише три вірші, включені письменником до третього розділу книжки, але композиційно чужі «Зимовим деревам»: «То — пантофлі?..», «Кольоровий образок» і «Виробничий образок». Усі вони — образки знеособленого дня й народу рідного, який попри все мусиш — саме мусиш, згідного свого морального імперативу, — любити.

ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК

Робітники сіли обідати,

примостившись у цеховому подвір'ї.

Хто — на лаві, хто — на жорстві,

а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають: той — кефір,

той — ковбасу, той — редьку,

а той, сівши під зіржавілою акацією,

густо посолений хліба шмат.

Лектор лекцію розпочав

під дружній хрумкіт.

Говорив про поезію —

робітники мовчали.

Говорив про культ особи —

мовчали робітники.

Тільки булькало в пляшці,

в пересохлому горлі булькало.

Говорив про робочий клас.

А той сидів, солодко позіхаючи,

і слухняно чекав

кінця[396].

Такі вони — представники твого рідного народу із обірваним історичним корінням. А коли обірвано традицію — чого чекати? Байдужий робітничий загал!

Подиву гідно, що 1964-го ця книжечка планувалася до друку. Коли ж 1965-го, після виступу на захист заарештованих друзів у кінотеатрі «Україна», про що мова йтиме далі, її набір треба було розсипати, підстав для цього було більш аніж досить.

Усвідомлене рішення «виростати» збільшило й без того надвисоку Стусову працездатність. Із академіком Шамотою, керівником дисертації, і, очевидно, не без консультацій із Іваном Світличним, було затверджено тему кандидатської: «Джерела емоційности художнього твору (на матеріалі сучасної прози)».

Паралельно, із власного досвіду знаючи прикрість від неуваги до перших книжечок молодих поетів, Стус написав кілька оглядових статей про молоду українську поезію[397], в яких сформулював власне розуміння справжньої поезії: «На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. Коли знайомишся з поетичною продукцією останніх двох років, відчуваєш, що справжніх успіхів не так і багато, більше того — окремі, в цілому гарні збірки, вірші, думки, мало не губляться в шлаковій масі пересічного поетичного мислення, поверхових розумувань, узвичаєної в поезії атрибутивности»[398]. І підсумовуючи: «Нашій поезії, особливо молодій, треба багато зробити для. того, щоб збагатити себе тими