Олена Печорна - Грішниця

ж тут довго не було навіть маленької фотографії сина, бо ляльки для дорослих не можуть мати власних дітей, клієнтам це навряд чи сподобалося б. Проте дещо згодом вдалося випросити дозвіл ховати у власних речах маленьку фотографію, крихітну, найменшу з усіх можливих. Мені вислали її Лєра й Тамара Павлівна, і щоразу, коли всі відключались у грішному раю, я діставала фото, присвічувала ліхтариком під ковдрою та подовгу вдивлялася в обличчя мого рідненького, вивчаючи кожну лінію, крапочку, згин – ніби бачила вперше, потім ретельно ховала свій найцінніший скарб. Дивно, але іноді навіть виникала ілюзія, що він поруч, що я можу торкнутися дитячої шкіри, вдихнути запах волосся, поцілувати й почути оте довгоочікуване «Ма-Ма». Після такого залишатися в реальності було ще нестерпніше, хотілося одним махом її знищити, вийшовши з вікна в хмільні обійми весни, однак усі ті нулі хапали за руки й втримували, залишали, я продовжувала дихати, дивлячись на весну тільки крізь віконне скло цього страшного раю.

– Слухай, тут дзвонять на стаціонарний, просять тебе. Швидко тільки.

Я піднесла слухавку до вуха, відчуваючи, як у грудях калатає серце, ще трошки – й або вистрибне, або застигне на місці. Хто це може бути? Сталося щось страшне. Десь далеко, ніби на іншій половині земної кулі, почувся Лєрин «привіт».

– Що сталося? Слава…

– З ним усе добре, не рахуючи синця на лобі. Підступні двері, не захотіли розминутися з бігуном. Уявляєш, він вже ледь не літає. Тамара Павлівна не завжди встигає, такий пустун.

– Як він переносить хімію?

– Нічого, тільки поголили дитину, то став схожий на колобка. Загалом Неля Євгеніївна задоволена. Я дзвоню через інше. Мені гроші потрібні, можливо, не так багато, як тобі знадобилось, проте…

– Почекай, ти про що?

Слухавка замовкла, потім Лєра видушила із себе:

– Дім згорів там, у мене. Менша сестричка з опіками, потрібні пересадки, жити нема де, мати в лікарні з нервовим зривом, решта – по сусідах, хтось із селищної ради вже став казати про інтернат. А я ж не можу дозволити їх туди… я… Розумієш?

Лариса застигла біля телефону.

– І що ти… Що ти збираєшся…

– Не знаю, тобі ж відомо, скільки отримують санітарки. Я намагалася знайти щось інше, Тамара Павлівна пропонує привезти до себе, однак зрозуміло, що таку кількість ротів у столиці теж неможливо прогодувати. Словом, словом, не лишається нічого, окрім…

– І не думай. Чуєш? Навіть не думай.

Лєра замовкла, а потім видихнула:

– Все вже вирішено, ти нічого не вдієш. Одне тільки, забери мене сама, га? Я вже про все домовилась, тебе відпустять. Мені все одно, до кого вербуватися, до твоїх чи ще куди, а так зможеш Славу побачити, назад уже обидві… ну, ти сама розумієш.

Я мовчала.

– Ларисо, ану завершуй базар, телефон потрібен. І теє, швидко пакуй речі, по мінімуму, бо за три дні назад. Квитки вже взяли, назад – два. Чого застигла? Рухайся давай, доки не передумали. І без самодіяльності, сама розумієш, що знайдемо й під землею, не тебе, так рідних. Ну? Давай-давай.

Немов зомбована, я таки поїхала назустріч своєму триденному щастю. Цікаво, хто змішує його з мукою й навіщо? Щоб відчувалося гостріше? – лезом по артеріям, і дихати боляче, страшно й не дихати. Пам’ятаю, як навшпиньки зайшла до лікарняної палати й застигла на порозі. Переді мною мирно спав найкрасивіший хлопчик у Всесвіті, просто іншого в моєму Всесвіті бути не могло. Як же він виріс. Смішні завиточки лоскотали щічки, бровенята супились уві сні, кирпатий носик натхненно сопів про щось ласкаво-хороше, а ротеня привідкрилось, щоб спіймати невидимі для інших солодкі скарби. І це була моя дитина, мій син. Я не втрималася й кинулася його цілувати, міцно притисла до себе, міцно-міцно, як тільки могла, аби не зробити боляче. Сльози лились і лились, мій маленький схопив пальчиками мої пальці, як робив це завжди, і продовжував спати. Іншого щастя бути не могло, сильнішої любові – теж, решта – дрібниці, великі й малі дріб-ни-ці.

– Ма-ма! Он, – він відкрив оченята й здивовано показав то на мене справжню, то на портрет на стіні.

Я розридалась. Так. Ма-ма.

Якщо смерть – це зупинка часу, то я воліла б померти, застигнути в одній миті, або помножити кожну секунду тих трьох днів на безкінечність. Час – цінність, у якої немає ціни. Трохи дивно звучить, але так воно і є. Кожну мить із сином я проживала так, як останню, не могла відірватися від нього бодай на долю секунди, навіть уночі, притиснувши до себе, подовгу не спала, слухаючи його подих. Ми все робили разом: прокидались, їли, гралися, проходили процедури, малювали птахів і машинки, читали книжки, мріяли, сміялись, навіть встигли запустити в небо повітряного змія. Славко ніби теж відчув, що це раптове щастя недовге, бо весь час боявся випустити мою руку зі своїх. Діти прив’язуються до тих, хто поруч, хто їх любить, і я бачила, як він радів Тамарі Павлівні, однак мама для них – це щось набагато змістовніше, аніж просто догляд, мама – це мама, бо це частина тебе.

– Ого, а я й не думав, що подібні красуні живуть серед нас. Гадав, картина і все, а тут раптом оригінал. Слава, це хто?

Славчик посміхався лікарю й щебетав своє «ма-ма».

– Пощастило ж тобі, козаче. З такою мамою ніякі хвороби не страшні. Правда?

Маленький щасливо кивав головою, навіть не розуміючи, про що ми, однак хвороба таки відступала, неохоче, поволі, та все одно йшла. Неля Євгеніївна показувала знімки, зроблені вже після операції, на них пухлини не було.

– Ви просто щасливчики, правда. Я ще не спостерігала таких темпів одужання в подібних випадках. Молодці. Тепер би тільки, щоб Ви поруч були, сумує без мами маленький.

Я кивала й міцно стискала руки в кулаки, повинна бути поруч, і якомога скоріше.

* * *

Зранку Шавко допитливо вивчав кущ кульбаби, якому заманулося вилізти прямо з-під собачої будки. Він був ще зовсім маленький, та й важко назвати кущем два тоненьких пагінці, але це була перша зелень цієї весни, яка, до того ж, вмостилася прямо в нього під носом. Ще тижнів два, і чого доброго зацвіте жовтими кульками, ото вигляд він матиме – пес у кульбабі, тьху. Навіть Рудик, мале кошеня, і те засміє, а нічого не вдієш, бо весна. Рипнула хвіртка, пес нашорошив вуха й загавкав. Молода жінка пройшла до будинку, де її вже з порогу закидали питаннями.

– Ну, дочко, як він?

– Нічого, не