Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— І що було з Корделією та Джеральдіною? — спитала Діана, котра вже щиро зацікавилася їхньою долею.

— Вони росли й розквітали вкупі, доки їм виповнилося шістнадцять. Тоді до їхнього селища приїхав Бертрам де Вер і закохався в чарівну Джеральдіну. Він урятував їй життя, коли вона сиділа в кареті, а коні раптом понесли, і вона зомліла в нього на руках, а він три милі ніс її додому, бо карета, звісно, була вся потрощена. Мені важко було уявити, як він просив її руки, бо я не маю геть ніякого досвіду в таких речах. Я спитала Рубі Джилліс, чи знає вона, як чоловіки це роблять. Мені здалося, що в цьому вона тямить найкраще, бо в неї стільки заміжніх сестер. І Рубі сказала, що якось вона була ховалася в коморі й слухала звідти, як Малкольм Ендрюс просив руки її сестри Сюзен. Спершу Малкольм довго розводився про те, що батько переписав на нього ферму, а тоді спитав: «Як ти гадаєш, рибко, може, нам теє… ну, восени?» А Сюзен відповіла: «Так… ні… не знаю… я подумаю», — і все — вони вже були заручені. Але мені це видалося геть неромантичним, тож я таки мусила докласти зусиль і сама все уявити. Зрештою це було дуже квітчасто й поетично, і Бертрам став на одне коліно, хоч Рубі каже, що зараз ніхто так не робить. А Джеральдіна погодилася, і погоджувалась аж цілу сторінку. Ох, як я тяжко вигадувала цю її промову. П’ять разів переписувала, але тепер вважаю, що то справжній шедевр. Бертрам подарував їй обручку з діамантом і рубінове намисто, і пообіцяв весільну подорож до Європи, бо він був страшенно заможний. Але потім, на біду, чорні хмари заклубочилися над ними, бо Корделія, виявляється, теж була таємно закохана в Бертрама, і коли Джеральдіна розповіла їй про заручини, а тоді ще показала обручку й намисто, її подруга аж знавісніла, її ніжна любов до Джеральдіни обернулася на пекучу ненависть, і вона присяглася собі нізащо не дозволити їй вийти за Бертрама. Та як і раніше, вдавала із себе найкращу подругу Джеральдіни. Якось увечері дівчата стояли на містку над стрімкою бурхливою річкою, і Корделія, гадаючи, що вони самі, штовхнула Джеральдіну через поруччя з диким глузливим «Ха-ха-ха!» Але Бертрам усе бачив і прожогом кинувся за нею у воду із криком: «Я врятую тебе, моя незрівнянна Джеральдіно!» Та на жаль, він забув, що не вміє плавати, і вони втонули у міцних обіймах одне одного. Невдовзі хвилі винесли на берег їхні тіла. Їх поховали в спільній могилі, а похорон, Діано, був невимовно розкішний. Закінчувати оповідання похороном набагато романтичніше, ніж весіллям. А щодо Корделії, то її замучили докори сумління, і вона потрапила до божевільні. Мені здалося, що це дуже поетична кара за її гріхи.

— Дивовижно прекрасно! — зітхнула Діана, що належала до однієї школи критиків з Метью. — І як тобі вдається самій вигадувати ці надзвичайні історії, Енн? Якби ж і в мене була така уява.

— Ти цілком можеш розвинути собі уяву, — підбадьорливо мовила Енн. — Ось що я придумала, Діано. Створімо вдвох, ти і я, наш літературний клуб — і будемо писати. Я тобі помагатиму, доки ти сама навчишся. Уяву треба розвивати — так каже панна Стейсі. Тільки мусимо це робити правильно. Я розповіла їй про ту історію з Лісом Привидів, і вона сказала, що тоді ми все робили неправильно.

Отак народився літературний клуб. Попервах склад його обмежувався Енн і Діаною, проте невдовзі до них долучилися Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс та ще двійко дівчат, котрі вважали, що їм теж слід розвинути уяву. Хлопці до участі в клубі не допускалися, хоч Рубі Джилліс і стверджувала, що без них буде геть нудно, — а кожна з дівчат мусила щотижня написати оповідання.

— Це дуже-дуже цікаво, — розповідала Енн Маріллі. — Ми всі читаємо свої оповідання вголос. Усе життя ми будемо берегти їх, як найкоштовніший скарб, і потім читати нащадкам. Кожна з нас має псевдонім. Мій — Розамунда Монморансі. Всі дівчата дуже добре пишуть. Хоча Рубі Джилліс аж надто сентиментальна. У неї в оповіданнях забагато любовних сцен, а ви знаєте, забагато — це гірше, ніж замало. Джейн узагалі не пише про кохання, бо їй соромно потім читати це вголос. Її оповідання дуже мудрі й розважливі. А в Діаниних забагато вбивств. Вона каже, буцім не знає, що робити зі своїми героями, і тому вбиває їх, щоб тільки спекатись. Я постійно мушу вигадувати, про що їм писати, але мені не тяжко, бо в мене мільйон ідей.

— Уся ваша писанина — це надзвичайні дурниці, — пирхнула Марілла. — Забиваєте собі ними голови й марнуєте час, ні, щоб уроки вчити. Та цих оповідань і читати не варто, а вже писати — то й поготів.

— Але, Марілло, ми пильно стежимо, щоб у них в усіх була мораль, — пояснила Енн. — Я на цьому наполягаю. Позитивних героїв ми обов’язково нагороджуємо, а негативних — відповідно караємо. Це має добре на нас впливати. Надзвичайна річ мораль. Це пан Аллан так каже. Я читала одне своє оповідання йому й пані Аллан, і вони обоє згодилися, що мораль пречудова. Тільки сміялися зовсім не там, де треба. Значно краще, коли слухачі ридають. Джейн і Рубі майже весь час ридають, коли я зачитую зворушливі й жалісні місця. Діана написала про клуб своїй тітоньці Джозефіні, і та попрохала кілька оповідань почитати. То ми переписали чотири найкращих і надіслали їй. А панна Джозефіна Баррі відповіла, що вони страшенно кумедні. Ми здивувалися, бо насправді оповідання були невимовно тужливі, і майже всі там помирали. Але я рада, що панні Баррі вони сподобалися, а отже, ми робимо добру справу. Пані Аллан каже, що це завжди мусить бути нашою метою. Я докладаю величезних зусиль, щоб це завжди було моєю метою, але часто забуваю, коли випаде щось захопливе. Я так надіюся, що коли виросту, буду хоч трішечки схожою на пані Аллан. Як ви гадаєте, Марілло, це можливо?

— Я б не сподівалася, — на свій лад підбадьорила її Марілла. — Впевнена, що пані Аллан ніколи не була така нерозумна й забудькувата, як ти.

— Ні, та вона не завжди була й така хороша, як тепер, — замислилася Енн. — Вона сама розповіла мені — о так, вона розповіла, що в дитинстві була страшенною шибайголовою і весь час потрапляла в халепи. Мене це так надихнуло. А це дуже