Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

— За те, що ти не пошкодував мені й моїм діточкам хліба, я тобі буду на помочі… Ти прийшов сторожити пшеницю?

— Айно.

– Її пасе кінь. То вітровий кінь. О дванадцятій годині напустить на тебе такий сон, що мусиш заснути…

— Ба, що робити?

— Слухай, що тобі скажу. Лягай спати одразу. А опівночі я прийду й розбуджу тебе. А тепер ходи, покажу тобі, звідки кінь починає пасти пшеницю…

І повела його на те місце.

— Тут мусиш викопати яму — таку, аби тебе з неї не видно. Нагорни на яму найбільше пшениці. Кінь прийде пасти, ти висунеш руку та й схопиш його за кантар. Кінь тебе спитає: «Що ти від мене хочеш?» — «Нічого не хочу, лише тебе!» — скажеш.

Хлопець ліг спати і заснув. Опівночі прибігла мишка, пошкрябала його за вухо:

— Вставай і йди в ту яму, бо зараз прийде вітровий кінь…

Він швидко встав й побіг у яму. Чекає.

Раз чує: придуднів вітровий кінь. Став, роздивився і почав пасти пшеницю. Побачив у купці багато пшениці й подибав туди. А то було над ямою.

Хлопець приготувався, тихо витяг руку і схопив його за кантар.

Кінь проговорив людським голосом:

— Що ти від мене хочеш?

— Нічого не хочу, лише тебе!

А то був кінь, що де загадати, туди понесе.

— Ну, якщо ти лише мене хочеш, — каже кінь, — то бери з мене кантар… І коли тобі треба буде десь поїхати, потряси цим кантарем, і я зараз з’явлюся перед тобою.

Хлопець узяв кантар, вернувся додому.

— Ну, чи всокотив пшеницю? — питають його батько і брати.

— Всокотив!

— Не може бути…

— Не вірите, то йдіть, подивіться.

І вони поспішили на поле. Дивляться: справді пшениця стоїть непопасена, любо на неї глянути. І дуже здивувалися:

— Як ти міг уберегти пшеницю?

— Як бачите.

— А хто пас пшеницю?

— Кінь.

— Який кінь?

— Такий, що з моря виходить. Як вийшов із моря, я стрілив із пушки, і він утік назад, — пожартував хлопець.

Минуло пару днів. Наймолодшому братові не сидиться дома. Хоче іти світом. Потряс кантарем, нараз з’явився кінь.

— Що потребуєш, ґаздо?

— Хочу поїхати у світ.

— Ну, сідай на мене… Я тебе понесу, айбо ні на кого й ні на що не дивися, ні до чого не прислухайся.

Сів на коня і їде, їде і приїздить до одної кирниці… На землі заблищало золоте перо.

Хлопець загойкав:

— Йой, яке прекрасне перо!

Кінь проговорив:

— Що я тобі наказував? Ні на що не дивитися!

— Чи брати те перо?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда…

Хлопець скочив з коня, взяв перо. Знову сів на коня і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав до моря. І заблищав на березі діамантовий камінь.

— Йой, який прекрасний камінь! — загойкав хлопець.

Кінь проговорив:

— Ти знову забув про мій наказ!

— Чи брати той камінь?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда.

Хлопець узяв каменя і скаче далі. Їде, їде. Раз на землі заблищав волос.

— Йой, який прекрасний волос! — загойкав хлопець.

Кінь проговорив:

— Ти справді забув про мої слова?

— Забув… Чи брати той золотий волос?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда.

Хлопець узяв золотий волос і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав у державу поганого царя. Тут його взяли у полон. Коня заперли у хліві, а хлопця повели в кімнату, де жили триста писарів поганого царя…

Хлопці-писарі щовечора показували цареві своє письмо. Цар дивився і хвалив того, хто найкраще написав.

А наш хлопець перед тим, як мав іти з письмом до царя, забився в куток, аби його не було видно, і теж писав… А писав він золотим пером.

Цареві дуже полюбилося його писання.

— Бачите, ви, тумани! Цей хлопець молодий, а вже як гарно пише!

Писарі розсердилися на хлопця й дорадилися, що будуть за ним слідкувати. І дослідили, що хлопцеві діамантовий камінь світить, а золоте перо пише!

Коли знову понесли своє писання до царя, цар похвалив хлопця, озвався один із писарів:

— Той молодий хлопець не своєю рукою пише!..

— А як?

— За нього пише золоте перо!.. Ану візьміть від нього перо, то побачите, що й так не напише, як ми.

На вимогу царя хлопець мусив віддати перо й дуже зажурився. Зайшов у хлів до коника.

— Чого ти журишся? — питає його кінь.

— Де би я не журився, коли поганий цар взяв від мене золоте перо… Чим тепер писати?

— Чи я тобі не говорив, щоб ти нічого не піднімав!

— То що робити?

— Не журися… Будеш писати отим золотим волоском!

І хлопець знову написав найкраще. Поганий цар чудувався і кричав на писарів:

— Тумани ви, осли! Цей хлопчик молодий, а пише краще за всіх вас!

Писарі ще більше розгнівалися на хлопця і знову слідкують за ним…

Коли поганий цар перевіряв писання, одий писар сказав:

— Той хлопець і тепер не своєю рукою пише.

— Як не своєю? А чим?

— Золотий волос за нього пише.

І цар дав наказ принести золотий волос.

Хлопець пішов у хлів.

— Що журишся, ґаздо? — питає кінь.

— Де би не журився, коли поганий цар узяв від мене і золотий волос… Що тепер робити?

— Ну, не журися… Діамантовий камінь буде тобі світити й писати…

І хлопець знову написав найкраще. Понесли писання до поганого царя, а він на писарів:

— Ну, бачите, тумани? Ви набрехали на хлопця. Тепер у нього вже не є ні золотого пера, ні золотого волоса, а написав найкраще.

Писарі аж волосся на собі рвуть, такі сердиті. І всі дивляться за хлопцем.

На другий день цареві доповіли:

— Хлопець не сам пише…

— А хто за нього пише?

— Йому допомагає діамантовий камінь.

І поганий цар дав наказ принести той камінь. Хлопець залишився без золотого пера, золотого волоса й діамантового каменя і дуже зажурився. Пішов до свого коника й опустив голову.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би я не журився, коли поганий цар узяв від мене й діамантовий камінь…

— Не журися. Якось буде…

І кінь вчинив так, що писання хлопця й тепер було найкраще. Цар кричить на писарів, соромить їх.

— Пресвітлий царю, раз хлопець такий мудрий, най принесе тобі ту качку, що з неї це золоте перо, — сказав найстарший писар.

— Та де ота качка?

— Він має знати, бо він мудрий…

І поганий цар наказав хлопцеві принести золоту качку. Як ні — голова не його!

Хлопець дуже зажурився. Прийшов у хлів до коника.