Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я, і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Леґінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

«Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій», — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.

— Я тебе з’їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок.

А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, леґеню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів. Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

– Їдеш далі, господарю?

— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно.

Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.

Оферма погнав отару додому.

— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..

Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — у діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

– Їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила

Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один ґазда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого.

А мав той ґазда таку пшеницю на сіяння, що двічі на рік родила. Тільки зжати її ніколи не міг, бо як тільки сходила — якась мара все її випасала.

Каже своїм синам:

— Котрий із вас всокотить пшеницю?

Першим визвався сторожити пшеницю старший син:

— Няньку, я всокочу.

Поклав собі хлопець у тайстрину їжу, вийшов у поле й доглядав пшеницю. Минув день, стемніло. Дивиться: нема нікого. Хлопець сів на траву, положив під голову тайстрину й задрімав…

Уночі прибігла мишка, почала гризти в тайстрі хліб і збудила хлопця. Він одігнав її і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться — пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.

— Не всокотив. Я довго вартував, — й нікого не бачив. А потім ліг на траву й заснув.

Тепер вирішив піти середущий син.

— Няньку, я всокочу пшеницю.

Хлопець узяв у тайстру хліба, солонини і пішов у поле. Минув день, настала ніч. Біля дванадцятої години хлопцеві захотілося спати. Сів на траву, поклав тайстру під голову й заснув… Прибігла мишка й почала хліб гризти. Він прутиком одігнав її, ліг і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться: пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.

— Не устеріг. Я нікого не бачив. Сів на траву й задрімав…

Тепер хоче йти стерегти наймолодший син, дурнякуватий.

— Няньку, я всокочу вашу пшеницю. Увидите!

Старий аж розгнівався:

— Не всокотили твої брати, що розумні. А де ти, дурний, всокотиш!.. Тобі нічого й братися за таке діло…

— Лиш ви мене пустіть.

Отець махнув рукою:

— Та йди…

Поклав хлопець у тайстрину хліба, солонини, кинув через плече рушницю і пішов у поле. Розпалив собі ватру, вирізав прутик, зробив рожен, настромив на нього солонину, пече, мастить хліб і смачно закусує…

Прибігла мишка й каже:

— Дай і мені хліба.

Хлопець кинув їй хліба, ще й намастив солониною. Мишка вхопила хліб і понесла. Через пару хвилин вернулася і просить:

— Дай мені ще хліба, бо у мене є маленькі діти, вони теж голодні.

Хлопець відломив добрий окраєць хліба, намастив солониною і подав мишці.

— Неси своїм діточкам, най не голодують.

Мишка понесла… Через якісь хвилини вернулася