Джек Лондон - Мартін Іден

стою на твердому ґрунті — спочатку чорна робота для заробітку, а тоді вже художня творчість. Щоб показати тобі свої спроби, я вчора ввечері написав півдесятка віршів для гумористичних тижневиків. А коли вже лягав спати, мені раптом спало на думку скласти гумористичний тріолет, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по доларові, а чотири долари за кілька думок напівдорозі до ліжка — це непогано. Звісно, така робота нічого не варта — це нікчемна й нудна мазанина. Але це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті за шістдесят доларів на місяць підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр. Крім того, ця чорна робота все-таки має щось спільне з літературою і дає мені час пробувати сили в серйозних речах.

— Але яка користь із серйозних речей, з цих художніх творів? — спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?

— Ні, можу, — почав Мартін, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, яких ніхто не купує.

— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів Мартін, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.

— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:

Тільки я з хати —

Аж він приходить

Гріш позичати,

Щоб погуляти.

Та не виходить!

Тільки я в хату —

Як він виходить.

Він прочитав ці рядки з веселим притопом, але враз і засмутився: Рут навіть не осміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно і занепокоєно.

— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.

— Ти хотіла, щоб він був як… містер Бетлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер… — почала вона.

— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його катар. А втім, яка різниця — чи писати гумористичні віршики, чи друкувати на машинці, вести кореспонденцію і конторські книги? Усе це тільки засоби досягти певної мети. На твою думку, я повинен стати конторником, щоб згодом вибитися на доброго юриста чи комерсанта. А я хочу почати з дрібної журнальної роботи, щоб потім стати справжнім письменником.

— Тут є різниця, — наполягала Рут.

— Яка?

— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.

— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї серйозно. Дай мені ще два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпи. І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар'єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб'язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб'юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо щасливо жити на такий мізерний заробіток? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то тільки знайшовши щось іще краще. І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники одержують такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Дехто заробляє по п'ятдесят і по сто тисяч доларів — часом трохи більше чи менше, але приблизно стільки.

Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.

— То як? — запитав він.

— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на машинці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.

Розділ XXIII

Те, що Рут мало вірила в літературний талант Мартіна, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він багато думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить дужче, аніж славу, а слави прагне заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Хотів піднестися в очах світу — «добутися всього», як сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати гідним свого кохання.

Красу ж Мартін любив так безоглядно, що саме служіння їй було для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, і тому для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв. Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін лиш після одного року навчання самотужки.

Усе це він розумів, але ніщо не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і благородним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. Кохання в Мартіновій уяві жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягти. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через складний процес не менш наукового мислення він дійшов висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найщасливіша істота, його захоплювала думка про «одержимого коханням», що підноситься над усіма земними благами, над багатством і розумом, над громадськими поглядами й блиском слави, — та, зрештою, і