Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

він лихий, голубко? Я не знаю, чи це справді так. Він упертий. А за впертість нікого звинувачувати не можна. Така вже вдача. Може, до нього ніхто не ставився сердечно, тому його серце й зачерствіло. Пам’ятай і про те, що йому тяжко змиритися з думкою про те, що він уже на тебе махнув рукою, а я з Божою поміччю врятував тебе, голубко. Я навмисне тобі досі нічого не розповідав, як воно погано з тобою було. Хворим не можна говорити таких речей, бо вони хвилюються, а це перешкоджає одужанню.

— Чим же я тобі віддячу, стриєчку Антонію, за твою доброту, за твою самовідданість!

Вона молитовно склала руки й повними сліз очима дивилася просто на нього. А знахар усміхнувся й сказав:

— Чим? От, полюби мене трошки.

— Полюбити? — вигукнула вона. — Але ж я тебе, стриєчку, так люблю, як хіба що матусю любила!

— Хай тобі Бог віддячить, голубонько, — відповів він тремтячим голосом.

Розділ XV

Справу Зенона Войдилла розглядали в середині жовтня у Вільні. У Радолишках про це довідалися лише наступного дня, після вироку. Оскільки через зізнання обвинуваченого до суду не викликали жодних свідків, крім потерпілих, а ті не могли з’явитися з огляду на стан здоров’я.

Та якщо газети перетворили цю справу на сенсацію, то лише тому, що обвинувачуваний сам прохав про найсуворіше покарання. Суд, проте, вбачаючи в тій вимозі Зенонове каяття, а також беручи до уваги численні інші пом’якшувальні обставини й переконання в щирих намірах обвинувачуваного, засудив його лише до двох років в’язниці.

До млина цю новину приніс Василь, який їздив до Вільна в справах батька і, користуючись нагодою, був присутнім на суді. Від нього ж таки Марися довідалася, що молодий Чинський не з’явився на слуханні, позаяк перебуває на лікуванні за кордоном. Докладніше про місце його перебування він сказати не міг, бо хоча й чув у судовій залі назву тієї місцевості, та що назва була чужоземна, то він її й не запам’ятав.

Марися думала, чи не попрохати його чи когось іще довідатися про Лешекову адресу. У Людвикові її напевне знали не лише його батьки. Та дівчина побоювалася, що через таку цікавість можуть виникнути якісь труднощі, і вирішила терпляче ждати листа.

Легко було прийняти таке рішення, та важче виявилося чекати. Минав тиждень за тижнем, а Лешек не писав. Думки Марисі ставали дедалі смутнішими, а надії танули.

Тим часом стан її здоров’я покращувався несподівано швидко. Вона вже давно сідала на ліжку, а з першими днями листопада знахар дозволив їй встати.

Рани над скронею й поопераційний шрам загоївся вже цілком. Від поранень на руках і ногах залишилися хіба що ледь помітні шрами. Сили поверталися поволі, зате невпинно. Уставши, Марися наступного ж дня заходилася коло знахаревого господарства. За тиждень приміщення й спальна ніша виглядали геть по-іншому.

— Не турбуйся, голубко, — намагався втишити її завзяття знахар. — Нащо це все?

— Хіба ж тут не чистіше й не гарніше, стриєчку Антонію?

— Шкода твоїх сил.

Зрештою, часу для порядкування, миття й витирання пилюки було небагато. Осінні холоди додали знахареві пацієнтів. Траплялися дні, коли приїздило по тридцятеро й більше людей. Усі знали, що Антонія Косибу викликали до слідчого судді, і що його справу розглядатимуть у Вільні. Подейкували, що хнахаря посадять до в’язниці, тож слід було поспішати, щоб отримати від нього пораду.

Сам Антоній також сподівався обвинувального вироку, і хотів підготувати до цього Марисю, проте вона обурювалася й переконувала, що про це й мови бути не може.

— Адже я виступлю як свідок, якому ти врятував життя. Хіба цього не досить?

Знахар трохи на це розраховував, як і на багатьох інших своїх пацієнтів, які масово зголошувалися й пропонували свідчити на слуханні.

Термін розгляду справи призначено було на кінець листопада, і все було б непогано, якби Марися раптом не захворіла. Її виснажений довгим перебуванням у ліжку організм легко піддався хворобі. Прибираючи в холодних сінях, вона застудилася. Банки й трави, від яких хвора пітніла, небагато допомогли. Довелося лежати в ліжку.

Про її поїздку до Вільна не було й мови, і Антоній Косиба поїхав сам.

Приїхавши, він одразу звернувся до адвоката Маклая, що його Антонієві порадив Юдка з Радолишок. Познайомившись зі справою, адвокат призначив невеликий, на щастя, гонорар, проте відразу сказав, що на виправдання розраховувати не доводиться.

— Я намагатимусь, щоб ваш вирок був якомога м’якшим.

Настав день суду. Біля самого входу до будинку, де відбувався розгляд справи, Антоній побачив доктора Павлицького, і це сповнило його поганими передчуттями.

Справді, виступаючи як свідок, доктор Павлицький, хоча й розповідав щиру правду, проте його звинувачення, висунуті проти Антонія Косиби, були дуже серйозними. Він говорив про бруд, що панував у його хаті, про задуху, про те, що особисто застерігав підсудного від такої небезпечної діяльності й нарешті — про крадіжку валізки з хірургічними інструментами. Щоправда, він зізнався, що знахар вдало провів декілька складних операцій, але пояснив це випадковістю.

Другий свідок з боку обвинувача, член Палати Лікарів, представив судові статистичні дані стосовно знахарства на Східних Кресах. Документи свідчили, що величезний відсоток смертності серед сільського населення є наслідком знахарського лікування. Далі він навів численні приклади методів «лікування», які використовували знахарі, і це викликало в слухачів жах, огиду й обурення.

Свідки з боку захисту, тобто хворі, що їх вилікував Антоній Косиба, а було їх понад двадцятеро, дещо переважили шальку терезів на користь підсудного.

І, мабуть, справа закінчилася би геть інакше, якби не те, що прокурором на процесі був молодий доктор юриспруденції Згерський, котрий уперше виступав у суді. Прокурор Згерський підготував своє обвинувачення з усією старанністю й пристрасністю неофіта. Він закликав поглянути на цей випадок з точки зору суспільного й професійного престижу.

— Скільки ще, — ораторствував він, — ми дозволятимемо, аби в нашій країні жили потворні середньовічні забобони? Скільки ще дозволимо панувати темряві й бездумним злочинам знахарської практики? Сьогоднішній вирок повинен стати відповіддю на питання, чи ми цивілізована держава, і чи належимо ми до Європи не лише географічно, але й культурно, чи продовжуватимемо й далі терпіти варварство.

Він іще довго й красиво розводився про польську цивілізаційну місію на Сході, про трагічне неуцтво серед білоруського населення, про тисячі молодих лікарів, які готові допомагати потребуючим, проте нині приречені на безробіття, про євгеніку й покращення раси, про армію, котра потребує здорових рекрутів, зрештою, про повчальну мету судових вироків і про те, що цей вирок має стати пересторогою для решти гієн, які наживаються на неосвіченості