Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

цей рибалка — для мене залишилося загадкою. Мабуть, рибалка був знайомий з моїми рідними, бо піднімав бриля, коли ми його проминали. Я поривався розпитати, хто це, але мені подавали знак мовчати, щоб я не розполохав риби. Ми йшли кручею, той берег, низький, стелив луки аж до містечка, навіть до розташованого ще далі вокзалу. В високій траві ховалися руїни замку давніх графів Комбрейських, — замку, який у середні віки прикривала Вівонна од наїздів державців ґермантських та абатів мартенвільських. Від замку зосталися, піднімаючи рівнину, ледь помітні руїни веж, рештки стрільниць, звідки стріляв арбалетник, а дозорець спостерігав за тим, що відбувається в Невпоні, Клерфонтені, Мартенвіль-ле-Секу, Байо-д'Екзані, за всіма денними володіннями Ґермантів, у які вганявся клином Комбре, нині зарослими травою й захопленими учнями братської школи. Учні прибігали сюди вчити уроки або гуляли під час перерви, — сива давнина, зарита в землю, вивернута на березі річки, наче зморений погуляльник.

Час давав моєму розумові щедру поживу, змушував розуміти під найменням «Комбре» не тільки нинішнє маленьке містечко, а й вельми відмінне од нього древнє місто, що полонило мою уяву незрозумілим старосвітським образом, витканим з квіток жовтцю. Цих квіток тут була сила-силенна, вони облюбували ділянку для своїх ігор у траві, росли тут поодинці, парами, купами, яскраві, мов яєчний жовток, глянсуваті до сліпучого блиску, отож, нездатний віднести втіху, яку вони робили мені своїм виглядом, до якогось смакового відчуття, я милувався їхньою золотавою поверхнею, поки мій надпорив сягав такої сили, що я починав умлівати над цією марною красою.

ї таклішло з мого малого малецтва, коли я, ступивши на стежинку бечівника, сягав по них рукою, хоча не навчився ще вимовляти прегарне казкове ім'я цих прибульців, переселених до нас кілька віків тому, здається, з Азії і натуралізованих біля містечка. Прибульці звикли до скромних круговидів, закохалися в сонце та в берег річки, дотримують вірність убогому виду вокзалу, а проте все ще, як деякі наші старі картини, зберігають у своїй люд овій простоті поетичну ауру Сходу.

Мені було так цікаво дивитись, як рибалять хлопці, запускаючи в Вівонну карафки. Наповнені річковою водою, самі мокрі від неї, карафки були і «вмістищем» з прозорими, ніби стверділими водяними стінками, і «вміщеним», зануреним у більше вмістище з рідкого й текучого кришталю, і давали чарівніше й дражливіше відчуття свіжости, ніж якби стояли на застеленому столі, створюючи цю свіжість лише текучістю, неустанними переливами води, в якій мої руки не могли впіймати її, й нетекучого скла, якого моє піднебіння не засмакувало б. Я все збирався знову прийти туди з вудкою: мені перепадали хлібні недоїдки після трапези, я ліпив з них галки й кидав у Вівонну. Здавалося, вони викликають у воді явище пересичення, бо вода враз згущувалася довкола них яйцюватими кім'яхами пуголовків-здихлі, досі, безперечно, розчинених у воді і незримих у чеканні на цю кристалізацію.

Трохи далі течію Вівонни перепиняють водяні рослини. Спершу вони трапляються поодинці, наприклад якесь латаття, виросле на своє безголів'я там, де бистрина йому спокою не давала, і воно, як той саморушний пором, причалювало до одного і мерщій верталося до другого берега, тобто снувалось туди-сюди. Гнана до берега, його квіткова ніжка випростовувалася, видовжувалась, напиналася, сягала крайньої межі свого розтягу, поки її підхоплювала течія, зелена снасть перекручувалась і вертала сердешний глечик до вихідного пункту, саме вихідного, краще не скажеш, оскільки він, не спиняючись ні на мить, повторював той самий маневр.

Хоч би скільки гуляв, застаючи ту саму картину, я думав про тих неврастеніків, до яких мій дід зараховував і тітку Леонію, здатну цілі роки демонструвати нам видовисько своїх чудернацьких навичок, які збиралася ось-ось викорінити, але яких дотримувала несхитно поки віку. Втягнуті в триби своїх недуг і маній, ці люди марно силкуються вирватися з них, але тільки вибивають з гнізда клямку, на якій тримається їхня дивна, непереборна і згубна дієтетика. Так і це латаття скидалося на того бідолаху, чиї незвичні, пекельні тортури привернули цікавість Данте, і той розпитав би докладніше мученика, як йому ведеться й за які злочини катується, якби Верґілій не поспішав і не змушував Данте бігти слідком, як біг я оце за моїми рідними.

А далі плин Вівонни сповільнюється, річка проходить приватним обійстям, але доступ туди відкритий, власник обійстя кохався в водяних рослинах і посадив у ставочках, які там утворює Вівонна, цілі садки латаття. Береги, лісисті в цих краях, кидали рясну тінь на воду, і тому вода була тут переважно стемна-зелена, але іноді, коли ми вертали додому погідного післягрозового вечора, я бачив на поверхні ясну прозірчасту блакить, яка аж ліловіла, зроблена під перегородчате японське клуазоне. Тут і там на плесі, мов суниці, червоніли квітки латаття з червоногарячим осереддям, білим по вінцях. Далі квітів ряснішало, але вони були блідіші і не такі лискучі, шкарубкіші, в густіших складочках і розкидані примхливо такими гарними закрутками, що мені здавалося, ніби їх несло за водою, як після смутного фіналу статечного свята, коли гірлянди блідопінних троянд уже розповито.

Інший куточок нібито був припасений для простих гатунків, поділених щонайчистішою біллю й рожевістю вечорниць, вимитих з домовитою ретельністю, наче порцеляновий сервіз, а віддалік громадилися, немов на плавучій клумбі, такі собі братки, вони метеликами розгортали свої налощені синясті крильця над прозірчастою косиною цього водного квітника, а також квітника небесного, бо ґрунт, посаджений на водяних квітах, здавався коштовнішим й зворушливішим від барви самих квітів. І чи висявав він у пообіддя калейдоскопом задуманого, німого, легкого щастя або рожевів надвечір, наче далека сага, й наливався замрією сонячного заходу, — мінливий і водночас зрідні круг віночків, покрась яких була стійкіша, всьому, що є найглибшого, найневловнішого, найсокровеннішого, всьому, що є безконечне в часі, — тобі здавалося, ніби ці квіти розквітають на небесних гонах.

Минувши цей парк, Вівонна знову текла прудко. Скільки разів я стежив за веслярем, скільки присягався, коли заживу по своїй вольній волі, наслідувати його: кинувши весла, він лежав горілиць у човні, човен несло течією, а весляр бачив, як угорі над ним тихо суне небо, і на обличчі виступало передчуття щастя й супокою.

Ми всідалися над водою серед півників. На святочному небі звільна мандрувала ледача хмарина. Вряди-годи, знуджений, скидався в пориві розпачу короп. Нам пора було підкріпитися. Перш ніж рушити в путь, ми довго їли фрукти, хліб і шоколад, сидячи на траві, і до нас докочувалися по-земі, полегшені, але ще густі металеві звуки дзвону церкви Святого Іларія. І вони не танули в повітрі, хоча довгенько його краяли