Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

залишив у помешканні свої речі, перед тим як сісти снідати, він сказав Хуанові Тісону, що хотів би сьогодні ж таки ввечері почати опитувати всіх барбадосців, які працювали в «Чоррері».

На той час йому в ніздрі уже вдарив той згірклий і всепроникний маслянистий запах, схожий на запах гнилих рослин та гнилого листя. Він наповнював усі куточки «Чоррери» й супроводжував його вранці, пополудні, ввечері та вночі протягом усіх трьох місяців, поки тривало його перебування в Путумайо; то був запах, до якого він ніколи не міг звикнути, запах, від якого його нудило й поривало блювати, сморід, яким, здавалося, тут дихала земля, повітря, речі та люди і який відтоді перетворився для Роджера Кейсмента на символ лиха та страждань, що їх той сік, вичавлюваний із дерев Амазонії, довів до карколомних крайнощів.

— Дивно, — висловив свій подив Роджер у розмові з Хуаном Тісоном у день свого приїзду. — У Конго мені багато разів доводилося бувати на каучукових плантаціях та складах каучуку. Але я не пригадую, щоб конголезький каучуковий сік поширював такий сильний і неприємний запах.

— Це різновиди однієї речовини, — пояснив йому Тісон. — Цей каучук смердить дужче, але він і значно пругкіший, ніж африканський. У тих паках, які ми надсилаємо до Європи, каучук пересипають тальком, щоб применшити сморід.

Хоч загальна кількість барбадосців становила 196 у всьому регіоні Путумайо, на «Чоррері» їх працювало тільки шість.

Двоє з них відмовилися розмовляти з Роджером, хоч він, через посередництво Бішопа, запевнив їх у тому, що їхнє свідчення залишиться приватним, що в жодному випадку їх не стануть судити за те, що вони йому розкажуть, і що він особисто допоможе їм повернутися на Барбадос, якщо вони більше не захочуть працювати на компанію Арани.

Ті четверо, які погодилися дати свідчення, працювали в Путумайо близько семи років і служили Перуанській Амазонській компанії на різних станціях як наглядачі, тобто перебували на посаді, проміжній між начальниками і «хлопцями» та «розумниками». Перший, із яким розмовляв Роджер, Донел Френсис, високий і дужий негр, який кульгав і мав більмо на оці, так нервував і здавався таким недовірливим, що Роджер відразу зрозумів: багато він із нього не витягне. Він відповідав односкладовими словами й заперечував усі звинувачення. Згідно з його твердженням, на «Чоррері» начальники, службовці й «навіть дикуни» поводилися дуже добре. Тут ніколи не виникало проблем і не було насильства. Він був добре навчений, що йому казати і як поводитися перед Комісією.

Роджер густо пітнів. Він пив воду, склянку за склянкою. Чи й інші розмови з барбадосцями, які працюють на Путумайо, будуть такими ж пустими? Але вони не були марними. Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі, а надто цей останній, після того як подолали первісне упередження й вислухали обіцянку Роджера, який від імені британського уряду пообіцяв, що вони будуть репатрійовані на Барбадос, заговорили й стали розповідати йому геть усе і звинувачували себе самих так завзято, ніби їх змагала нетерплячка очистити свою совість. Стенді Сілі ілюстрував свої свідчення, наводячи такі приклади з усіма необхідними уточненнями, що попри свій великий досвід спостереження над жорстокістю людей, у Кейсмента в певні моменти йшла обертом голова і груди здавлював такий біль, що ледве дозволяв йому дихати. Коли барбадосець закінчив говорити, була вже ніч. Дзижчання нічних комах здавалося оглушливим, коли тисячі їх кружляли навколо нього. Вони сиділи на дерев’яній лаві, на терасі, що прилягала до спальні Роджера. Удвох під час їхньої розмови вони викурили пачку сигарет. Темрява ставала дедалі густішою, й Роджер уже не розрізняв риси обличчя маленького мулата, який називався Стенді Сілі, він бачив лише обриси його голови та його мускулисті руки. Стенді працював на «Чоррері» небагато часу. Протягом двох років виконував роль правої руки начальників Абелярдо Аґверо й Авґусто Хіменеса на станції «Абіссінія», а раніше, в «Матансасі» працював із Армандо Нормандом. Вони сиділи мовчки. Роджер відчував, як москіти кусають йому шию, обличчя та руки, проте не мав сили відігнати їх.

Зненацька до нього дійшло, що Сілі плаче. Він затулив обличчя долонями і схлипував повільно, судомно вдихаючи повітря, яке наповнювало йому груди. Роджер побачив, як блищать сльози в його очах.

— Ти віриш у Бога? — запитав він його. — Ти чоловік релігійний?

— Я вірував у Нього дитиною, здається мені, — простогнав мулат із перекошеним обличчям. — Моя хрещена мати водила мене до церкви по неділях, у храм Святого Патрика, в тому селі, де я народився. А зараз не знаю.

— Я тебе запитую про це тому, що найбільшу втіху ти можеш знайти в розмові з Богом. Я говорю не про те, щоб ти молився Йому, а про те, щоб поговорив із Ним. Поговорив так само відверто, як ти щойно говорив зі мною. Розкажи Йому про все, що ти почуваєш і чому ти плачеш. У всякому разі, Він зможе допомогти тобі більше, ніж я. Я не знаю, як тобі можна допомогти. Я почуваю себе так само вибитим із рівноваги, як і ти, Стенлі.

Так само як і Філіп Берті Лоренс і Сифорд Грінвіч, Стенлі Сілі виявив готовність повторити своє свідчення перед членами Комісії й навіть у присутності сеньйора Хуана Тісона. Принаймні якщо він постійно перебуватиме поруч із Роджером Кейсментом і повернеться разом із ним до Іквітоса, а звідти — на Барбадос.

Роджер увійшов до свого помешкання, запалив кілька масляних ламп, скинув сорочку, помив собі груди, під пахвами й обличчя водою з умивального таза. Йому хотілося прийняти душ, але для цього йому довелося б спуститися вниз на свіже повітря, і він знав, що його тіло буде пожерте москітами, які ночами зростають у кількості й кусаються з набагато більшою жорстокістю.

Він спустився вечеряти на нижній поверх до їдальні, також освітленої масляними лампами. Хуан Тісон і ті, хто з ним приїхав, пили тепле й розбавлене водою віскі. Одні розмовляли, стоячи на ногах, тоді як троє або четверо служників-аборигенів, напівголих, розносили смажену й печену рибу, варену юкку, солодкі батати, усе це притрушене маїсовим борошном, так само посипають свої страви й бразильці. Інші відганяли мух за допомогою солом’яних віял.

— Як у вас минула розмова з барбадосцями? — запитав Хуан Тісон, подавши йому склянку з віскі.

— Краще, ніж я сподівався, сеньйоре Тісон. Я боявся, вони не наважаться говорити. Але сталося навпаки. Троє з них розмовляли зі мною з цілковитою відвертістю.

— Сподіваюся, вони поділяться зі мною всіма тими скаргами, які до них надійшли, — сказав Тісон напівжартівливим, напівсерйозним тоном. — Компанія прагне