Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

туші здоровезного бика. І якщо він при цьому ворушився не досить спритно, якщо він виявлявся не надто вправним «скороходом», Тештіго квапив його у своїй не вельми ґречній манері — жбурляючи йому в спину виделку, мов гарпун. А якось у нападі веселощів Деггу вирішив допомогти Галушці боротися з неуважністю — він схопив його за барки, тицьнув головою на порожню дошку для нарізки хліба і тримав там, поки Тештіго з ножем у руці походжав довкола, готуючись зняти скальп. Зрозуміло, що стюард зі своєю недопеченою мармизою, цей нащадок збанкрутілого булочника і лікарняної доглядальниці, був дуже нервовим і полохливим чоловічком. Постійне споглядання зловісного Ахаба і регулярні розбійні напади трьох дикунів перетворили його життя на суцільний жах. Зазвичай, надавши гарпунерам усе необхідне, він ховався від них у своїй тісній комірчині і боязко визирав звідти крізь завіси на дверях, поки трапеза не доходила кінця.

Треба було поглянути, як вони сиділи, — Квіквег напроти Тештіго, один затьмарює другого сліпучим блиском рівних зубів; а навскіс від них, просто на підлозі, — Деггу, якого будь-яка лава здійняла б пекельно-чорною головою аж до стелі каюти; кожний порух його велетенського тіла змушував дощані перестінки здригатися, наче від тупоту африканського слона, якого перевозять у трюмі. Та водночас цьому велетню була властива дивна помірність, можна навіть сказати — делікатність. Можна було лише дивуватися тому, що він такими невеликими — порівняно — ковтками підтримує життя, яке не жевріло, а буяло в його масивному, величному, прекрасному тілі. Слід гадати, цей шляхетний дикун міг досхочу наїстись і впитись благодатним повітрям, крізь свої широкі ніздрі всотуючи в себе життя з вищих сфер. Велетні зростають не на хлібі та м'ясі. От Квіквег — то інша річ; під час їжі він видавав цілком земне, дикунське плямкання — досить неприємний звук; і наполоханий Галушка мимоволі позирав на свої кощаві руки — чи не лишилося на них сліду від зубів? А коли лунав голос Тештіго, який вимагав, щоб стюард з'явився і дав їм обгризти свої кістки, легковірний Галушка починав так труситися, що весь посуд, розвішаний ним по стінах комори, щомиті міг опинитися на підлозі. До того ж точильні камені, що їх гарпунери носили в кишенях, щоб заточувати остроги та іншу зброю, і на яких вони під час обіду починали демонстративно гострити свої ножі, — ці точильні камені з їхнім пронизливим вищанням теж не давали Галушці спокою. Хіба він міг забути, наприклад, що Квіквег, коли жив у себе на острові — ясна річ, — брав участь у деякому злочинному неподобстві під час трапези? Ох, Галушко, буде тобі лихо!

Справжнє лихо — бути білим слугою у канібалів. Він мусить почепити собі на лівий лікоть не серветку, а щит. Та нарешті, на його велику втіху, три морські вояки встають з-за столу і йдуть геть, і його марновірному, жадібному на всіляку дивину слуху щохвилі вчувається войовничий подзвін їхніх кісток — наче дзвін мавританських кривих кинджалів, що бряжчать у піхвах.

Але, попри те що ці дикуни обідали в капітанській каюті і навіть, можна сказати, жили в ній, — позаяк не були домосідами за своєю природою, вони з'являлися тут лише під час спільних трапез та ще перед сном, проходячи через каюту до свого власного помешкання.

У цьому питанні Ахаб не був винятком серед інших американських капітанів-китобоїв; подібно до них, він дотримувався думки, що каюта є його законною і неподільною власністю, а всі інші можуть з'являтися тут лише з його ласки. Тому, відверто кажучи, помічники і гарпунери на «Пекводі» жили не в каюті, а за її межами. І, увійшовши туди, вони уподібнювалися до вхідних дверей, які на мить обертаються всередину оселі, щоб наступної миті опинитися ззовні, і здебільшого перебувають на відкритому повітрі. Але від цього вони небагато втрачали; у каюті було незатишно, і до Ахаба зверталися хіба що в ділових питаннях. Ахаб формально належав до християнського світу, але своєю сутністю був йому чужий. Він жив серед людей, як останній ведмідь гризлі на заселених людьми берегах Міссурі. І подібно до дикого лісового вождя Догана[158], який проводив зиму в дуплі, смокчучи власні лапи, душа Ахаба в сувору буремну зиму його старості заховалася в дуплистому стовбурі його тіла і похмуро смоктала там лапу темряви.

Розділ 35

Чатові

Стало на годині; і за усталеною між матросами чергою мені довелося вперше стояти чатовим на топі щогли.

На всіх американських китобійних кораблях чатовий стає на верхівку щогли майже тієї самої миті, коли корабель вийде з гавані; хоча буває, що понад п'ятнадцять тисяч миль відділяє корабель від промислової зони. А якщо після чотирьох-п'яти років плавання корабель, наближаючись до рідних берегів, несе на борту хоч одну порожню посудину, то чатові стоять нагорі до останньої хвилини! І поки його щогли не загубляться в лісі портових кранів, корабель не полишає надії забити ще одного кита.

Оскільки посада чатового на верхівці щогли — як на суходолі, так і на морі — є дуже цікавою і давньою, я дозволю собі зробити невеликий відступ. Мені здається, найпершими чатовими на щоглі були стародавні єгиптяни, бо у своєму дослідженні не виявив нікого, кого б міг вважати їхніми попередниками. Щоправда, їх пращури, будівничі Вавилонської вежі, безперечно, свого часу зробили спробу спорудити найвищу у всій Азії, а також і в Африці щоглу; та оскільки ця велетенська кам'яна щогла ще до того, як було покладено останню цеглину, повалилася за борт, зметена грізним штормом Божого гніву, ми не можемо визнати першість за вавилонськими будівельниками. Оголошуючи єгиптян народом чатових на щоглі, я беру за основу вельми поширену серед археологів думку, що перші піраміди були зведені для астрономічних спостережень: така теорія знаходить переконливе підтвердження у своєрідній східчастій формі цих чотиригранних будівель, по яких стародавні астрономи велетенськими кроками, страшенно високо піднімаючи ноги, вилазили на саму верхівку і звідти гучними криками сповіщали про появу нових зірок, так само як на сучасному кораблі чатові сповіщають криками про появу на обрії вітрила, землі чи кита. В особі святого Стовпника, того славетного християнського відлюдника давніх часів, який збудував собі в пустелі високий кам'яний стовп і на його верхівці провів решту днів своїх, піднімаючи собі їжу мотузкою, — в його особі ми бачимо чудовий приклад безстрашного чатового на щоглі, якого ні туман, ні мороз, ні дощ, ні град, ні заметіль не могли змусити спуститись і хто, несхитно відстоявши свою вахту, у прямому розумінні, помер на