Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— Мій брат Іван! — виклично мовив Андрій. — Він і є справжній Побідоносець, а не цей плаксивий добродій, — метнув рукою на ікону.

— Це той Побідоносець, що чотири роки тому прийшов до нас у цуравому пальтечку, та й понині ще у ньому мерзне? — кинув хтось із-за столу.

— Помиляєтеся, дорогі, — заперечливо помахав вказівним пальцем Волосянич. — Якраз у тому пальті йому і тепло. Воно його більше гріє, аніж ваші шуби і дублянки — воно за чесні гроші придбане.

— Ах Ванька… Ванька, — співчутливо пробубонів Козодрій. Потім різко підняв голову і твердо мовив: — Ми Ваньці твоєму поставимо клізьму, а туалет опечатаємо! Ось і побачимо, куди він побіжить!

Устами Козодрія говорив хміль, бо Дмитрович ніколи не таїв злоби на прокурора. Навпаки: щиро, по-братньому жалів Івана Волосянича. І коли той неоднораз апелював до совісті Козодрія, говорив: «Іване Андрійовичу, я дуже-предуже шаную тебе. Якщо хочеш знати — люблю, як брата рідного. Ти робиш правильно, живеш правильно… Але коли б усі так…»

— Отже, це ваша дяка за хліб-сіль? — перепитав озлоблено Цюбей.

— Плювати я хотів на все! — стояв на своєму Волосянич. — І затямте: Побідоносці вам служити не будуть!

— Браво! Правильно! — як сумнозвісний Пилип з конопель, зааплодував п’яненький Ладичко й кинувся обнімати Андрія.

Проте господар спритно вхопив Онуфрія Миколайовича за барки й крутонув ним у двері.

— Ще й ти хвоста задираєш, когутику задрипаний! — кинув услід Цюбей.

Ладичко розчинив собою двері й, повержений, опинився у коридорі. Гості не встигли йокнути, як Волосянич метким ударом заліпив межи очі Цюбеєві. Той схопився обіруч за обличчя, застогнав і присів на стілець.

Чи то Волосянич насправді побачив, чи хтось ударив його в голову, але Георгій Побідоносець на Цюбеєвій іконі раптом стріпонувся, посуворішав і, наче прокинувшись опісля довгого сну, розпрямив плечі і грізно метнув гострим списом у закипілий людськими тілами і пристрастями зал.

Бігла гора в печальнім безгомінні…

Опісля розмови із Зеленяком Граб вийшов із контори і завітав у крамницю. Пісним поглядом обвів скромненькі прилавки, перекинувся кількома словами з продавщицею. Говорив невпопад й сам не відаючи, для чого тут опинився. Зрештою згадав:

— Коли їде автобус в область?

— Перший о сьомій ранку, наступний ополудні. Проте їдуть вони, коли заманеться. Якщо хочете конче бути в області, беріть ноги на плечі і йдіть до центральної дороги: там і попутні, і маршрутні певніше курсують.

Петро подякував і, втиснувши голову у комір куфайки, вийшов на майдан. Кількома руслами ліниво текли звідси навсебіч розквашені вулиці. Куди тепер іти? Кому виплакатись, з ким поділитися болем? Власне, ніякого болю й не відчував. Якась порожнеча, слизька й тяжка порожнеча млоїла всередині. І сором давив, невимовно давив… Ніби стояв тут, у центрі села, роздягнений догола, а люди зусібіч плювали на нього і тикали пальцем: «Злодій! Злодій! Обікрав нас!». — «Який я злодій?! — закипав подумки Граб. — Я відмовився підписати фальшиві документи! Совість моя чиста, незатінена». — «Але ти ж підказав, нараїв сам, як вкрасти, обманути людей, — шепотів хтось незримий на вухо. — Руки свої вмив, сам на обочину відскочив, але від того нічого не змінилося». — «Господи, пропади все пропадом! Хай чинять без мене що хотять. Я не напрошувався. Самі мене в цей бруд затягнули», — впокорював себе Петро, зацьковано оглядаючись.

«До нанашка Окогриба!» — осяйнуло рятівливе рішення, і, тяжко зітхнувши, дався у верхній кінець Березілля.

Окогриб не просто був Петрові хрещеним батьком. Коли у голодні тридцяті роки померли Грабові батьки, старий з дружиною Оленою — як тяжко самим не велося — взяли шестирічного хлопця до себе, разом із своїми дітьми годували, доки не зіп’явся на ноги. Відтак Граб ніколи не просив від названих батьків матеріальної допомоги, але був постійно вдячний, і в тяжкі хвилини, як до рідних, йшов до них на раду. Ось і тепер єдина дорога, котра, на його думку, обіцяла якийсь вихід, вела до Окогрибів.

Брів вулицею і мав відчуття, наче ступає велетенською пустелею. Дріботів безугавно сіренький дощ, дозрілі краплини зривалися з дерев і лунко плямкали на дорогу. Глибше ховаючи руки у кишені фуфайки, подумки проклинаючи весь світ, перескакував через калюжі, і весь час йому здавалося: позаду не дощ чалапає, а бредуть гуртом односельчани і тикають у спину: «Злодій! Грішник!»

Окогриб, дрібний, сухенький, жилавий дід, був від природи великий філософ, або ж по-сільському фіцкоші. За життя Великий речник — це одне з численних прізвиськ Окогриба — ніяких земних благ не нажив, бо більшу його половину провів у саду або сараї серед книг і незліченних різномовних календарів. За скупою інформацією дружини — а говорила Олена дуже рідко, бо шепелявила безбожно: «Вашиль лишаєтьча дурного чтива, коли хошє їшти і діти робити». Останнє фіцкошеві вельми подобалося, в цій царині трудився, слава богу, як совісна бджілка: шестеро хлопців і стільки ж дівчат пішли від кореня Окогриба по світу білому. І всі розумні, тямовиті… І, найголовніше, на одміну од батька, робітливі і дружні. Якби не ця обставина, стара Окогрибка зі стількома голопузими давно б уже надірвалася і вела дружню бесіду з янголятами. Діти, тільки-но спиналися на ноги, шукали собі власний кусень хліба: молодші пасли людських гусей, старші — скотарили, а ще старші — відробляли на лісорозробках, наймитували і по змозі вчилися. У сорок четвертому Радянська влада відкрила окогрибенятам дорогу у великий світ, і за неповний десяток літ всі випорхнули з фіцкошевого обійстя — старший тягнув молодшого, а той ще молодшого… І тепер Великий речник з Оленою доживали самотньо у дерев’яній хатині.

Селилися молоді Окогриби по великих і малих містах, займали поважні посади, і нанашко Василь те й робив, що час од часу провідував їх. З цієї причини в очах односельчан Великий речник помалу виріс у щось на зразок березільського Колумба. Півроку тому побував навіть у Москві, в середульшого Юрка. Коли допитливі березільчани, зібравшись у хаті Окогриба, навперебій розпитували, що являє собою столиця, Великий речник довго міркував, як сильніше вразити слухачів, і зрештою відповів:

— Неборята, не чудуйтеся, але Москва — то є намного більше і порядніше село, аніж наше Березілля. — І глибокодумно, натягнувши окуляри, знову взявся за календарі.

На одміну від фіцкоша названа мати Граба мандрувала всього раз. І то не у краї далекі, а в обласний центр, де на одній із фабрик директорував найстарший син. З цієї подорожі Олена привезла не вельми приємні спомини. Річ у тім, що невістка, невимовно зрадівши свекрусі, проговорилася:

— Дорога мамко, почувайте себе як