Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

Попереду на білому коні їхав аяк–капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитися і йти за ним.

Насторожений довгим очікуванням ханського прийому, але з гордо піднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двір. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в білій свитині, що йшов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».

Аяк–капу подався на коні у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. Їх провів до саду плечистий високий сеймен, Джеджалій приглянувся до його білявого обличчя, пробурмотів: «Яничар клятий…» — і знітився від його ясного погляду. Воїн не зрозумів слів козака, але відчув у них образу. Його сині очі дивилися на полковника з якимсь докором і жалем.

Гірко чомусь стало Джеджалієві, він підступив до сеймена і спитав по–татарськи:

— Ти давно з України?

— З якої України? — знизав плечима Селім. — Я із Салачика. — Якусь мить помовчав, а потім підвів на Джеджалія очі і спитав тихо, ніби хотів таємницю вивідати: — Скажи мені, чому завжди мене питають, звідки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумію, навіщо про це знати людям…

— Бо ти інший, хлопче. Ти не татарин і не із Салачика родом. Ти — з України.

— Які ж ті люди в Україні? Ніде я їх не бачив.

— Та ось поглянь, — Джеджалій показав рукою на посольський почет. — Он — сам гетьман козацький.

Селім знову стенув плечима.

— Багато сюди приходить чужинців. Я ж — ханський…

— Ні, хлопче. Ти з України. Запам’ятай собі. І мати твоя, може, десь побивається донині за тобою.

Джеджалій зітхнув, відійшов у тінь кипарисів, що виструнчилися один біля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерігав за сейменом: у його очах тінню блукав сум.

— Ачей прозрієш колись… — промовив сам до себе старий полковник.

Хмельницький зупинився перед посольськими залізними дверима, вправленими в кармінове різьблене кам’яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: «Цей пишний вхід і ці величні двері побудовані за велінням хакана двох материків і двох морів».

Іронічно посміхнувся гетьман. «Які в тебе материки і які моря, коли ти не маєш ні одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькі галери, що пантрують кримські береги… Ти такий самий васал, як і я. Врозуми, Боже, твою пиху, гординю, і ще переміниться обличчя світу».

Відчинилася залізна брама, і під звуки барабанів аяк–капу провів козацьких послів угору сходами до кофейної кімнати.

Євнух наливав терпку пахучу каву до порцелянових фільджанів і, кланяючись, розносив послам, що, порозсідавшись на міндерах, із селянською безпосередністю розглядали виноградні розписи на стінах і майстерні вітражі на маленьких шибках, притулених під самою стелею.

Аяк–капу власноручно підніс гетьманові фільджана з кавою: зрозумів Хмельницький, що багато дукатів попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан.

Проте довго чекати не довелося. Слуга, що цілий час шастав із кофейної кімнати до посольської зали, вийшов до послів і, зігнувшись у три погибелі, мовчки показав обома руками на двері, що означало: хан дозволяє увійти. Гетьман подався до зали сам–один.

— Не потрібен мені драгоман[161], — сказав Хмельницький і пройшов повз німих рабів, що стояли навшпиньках біля одвірків, наче статуї.

У правому куті зали на ворсистому червоному килимі під малиновим балдахіном сидів суворий, з м’язистим обличчям чоловік. Колись у Туреччині Хмельницький бачив османських пашів, знав їхні жорстокі звички і горду пиху — чекав таким побачити й хана. Тому приємно вразив вигляд суворого воїна, якого лише сан примусив одягти велику зелену чалму і сісти під малиновий балдахін. «Певно, він набагато краще почувається на коні, — подумав Хмельницький. — Я міг би з гідністю скресатися з ним на шаблях, міг би йти пліч–о–пліч у рівноправній спілці, та кланятися йому тяжко, бо лицар лицареві раболіпних поклонів не складає».

Хмельницький якусь мить бачив тільки Іслам–Ґірея, потім помітив калгу і нурредина, що сиділи обабіч хана, і ханських сановників, що стояли збоку.

Хан з цікавістю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалася велична постать гетьмана, на якій так добре лежав жупан з білого сукна, а поверх нього темно–зелений кунтуш з відкидними рукавами. Сподобалися його кошлаті брови, енергійно зсунуті до перенісся, і хвацькі вуса, але він чекав від Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.

Гетьман скинув шапку і опустив на груди голову, відкидаючи вниз довгого чуба. З цим він подав до ніг хана дорогу далматинську шаблю і пістоля з інкрустованою кістяною ручкою.

— Милістю Аллаха великої орди високоіменний хане, — почав гетьман, — лицар багатств не має, тож приношу тобі те, з чого живемо і на що надіємося, а крім цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця і богатиря.

— Гарно говориш, — відказав хан. — Знаєш, чим підкупити воїна. І драгоманів, бачу, не потребуєш… Що ж привело тебе, Іхмеліскі, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з королем іти на мене війною.

— Досі ми були ворогами, — не опускаючи очей, говорив Хмельницький, — але тільки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмі — тож воювали з тобою поневолі. Тепер ми хочемо скинути ганебне іго і пропонуємо вам дружбу і вічну спілку.

— Але ж ти підданий короля і зраджуєш його. Звідки я можу знати, що не зрадиш мене?

— Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагін–Ґірея зрадником, коли той почав справедливу війну проти кафського паші і Кантемира–мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Україні лядське тиранство гірше мучительства фараонів. Ляхи козацьких дітей у казанах варять, жінкам груди відрізують. Галерним гребцям у тисячі разів легше живеться, ніж нашому ратаєві. А тому йдемо воювати ляхів, які є і твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним іменем, не платять тобі данини, ще й нас підмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, — Хмельницький вийняв з–за оборки кунтуша папери і подав їх ханові. — Це привілеї, що дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм військом на Крим. Тож просимо тебе піти разом із нами проти зрадників і клятвопорушників.

Іслам–Гірей прийняв папери і передав їх пласколицьому бородатому дідуганові, що, здавалося, дрімав, стоячи справа біля трону.

— Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою,