Рут Веа - У лісі-лісі темному

свист, нарешті роз'їжджаються двері ліфта. Залітаю всередину, серце виривається з грудей. Черговий штовхає інвалідний візок із хворою жінкою й виспівує крізь зуби Леді Ґаґу. Будь ласка, дозвольте мені це зробити.

Ліфт зупиняється, пропускаю першими чергового з жінкою й чимчикую, орієнтуючись за позначками, до центрального входу. Знудьгована жіночка сидить у реєстратурі й гортає журнал «Хеллоу».

Наближаюся ближче, її телефон починає дзвеніти, простую ще швидше.

Не бери слухавки. Не бери слухавки.

Вона бере слухавку.

— Добрий день, реєстратура!

Знаю, що йду надто швидко, але зупинитися несила. Я мушу виглядати як пацієнт. Як вона може не помітити мене в ляпанцях? Нормальні люди, відвідувачі не взуті в капці в листопаді. Не ходять у сірих спортивних штанях та плетеному синьому кардигані.

Знаю, вона зараз мене зупинить. Зараз запитає, чи все зі мною гаразд. Дві десятифунтові банкноти в руці вологі від поту.

— Справді? — вона різко запитує, поки я проходжу повз неї. Вона намотує телефонний провід навколо пальця. — Так, гаразд. Простежу за цим.

Серце десь загубилося в п’ятах. Їй усе відомо. Я не можу більше це стерпіти.

Проте вона не підводить голови. Щось киває. Можливо, розмова не про мене.

Я майже біля дверей. Ось знак, що просить дезинфікувати руки перед входом і після виходу з лікарні. Мені зупинитися? Приверне більше уваги те, що я зупинюся, чи те, що не зупинюся?

Не зупиняюся.

Жінка в реєстратурі й досі теревенить по телефону й киває.

Я біля обертових дверей. Несподівано зринає фантазія, що двері ламаються, я потрапляю в трикутну пастку на вході, лишається лише невеличка щілина на вулицю, настільки крихітна, що туди влізе тільки рука.

Але, звісно ж, цього не трапляється. Двері й далі повільно обертаються.

Я вільна.

Я вибралася з лікарні.

Я втекла.

30

Боже. Я на волі. Я на волі.

Холодне повітря обдуває обличчя, я стою цілком розгублена. Усе навколо видається чужим. Раптово пронизує думка, що мене сюди привезли непритомною, і я не маю жодного уявлення, де я і як звідси вибратися.

Тремчу після лікарняної спеки від вітру зі сніжною крупою. Підводжу очі, шукаючи диво, і воно таки з’являється у вигляді знака з написом «Таксі».

Мене лихоманить, повільно бреду за ріг будівлі, де знак повідомляє: «Стоянка таксі». Там одна машина з увімкненими шашечками. У ній сидить чоловік, принаймні так мені ввижається — крізь пелену скла розгледіти складно.

Кульгаю ближче, ляпанці починають натирати п’яту. Клацає вікно й із шумом опускається, привітне засмагле обличчя всміхається до мене.

— Чим я можу вам допомогти, серденько? — запитує він. Це сикх, на ньому охайний чорний тюрбан, посередині значок логотипа компанії. Акцент схожий на суміш панджамі та ньюкаслського діалекту, я ледве стримую себе, щоб не розсміятися. Дякувати Богові, стримуюсь.

— Я… мені потрібно, — і несподівано розумію, що й гадки не маю, куди їхати. Повернутися в Лондон?

Ні.

— Я мушу дістатися до Скляного Будинку, — відповідаю. — Це заміський будинок, одразу за Стейнбріджем. Ви чули про це містечко?

— Ага, знаю. Стрибай, серденько.

Але я не сідаю. Попри холод та страшенну лихоманку, я вагаюся. Рука зависла біля дверей.

— Скільки це коштуватиме? У мене лише двадцять фунтів.

— Зазвичай двадцять п’ять, — відказує він, — проте для тебе зробимо виняток.

Слава всім святим. Витискаю усмішку на закостенілому від холоду обличчі, здається, наче від цієї спроби воно зараз лусне.

— Залазь, серденько, — він відчиняє переді мною дверцята. — Ти ж замерзла. Хутчіш давай.

Я сідаю.

Машина видається теплим коконом. Пахне зношеним пластиком та сосновим освіжувачем повітря, старими цигарками. Власне, як і в кожному таксі будь-де. Мені хочеться загорнутися в м’яке тепло його сидінь і заснути непробудним сном.

Пальці тремтять, коли намагаюся застебнути пасок безпеки, розумію, наскільки втомлена, як ослабли м’язи після лікарні.

— Пробачте, — звертаюся до нього. Він уважно оглядає, чи я пристебнута як слід. — Пробачте, майже впоралася.

— Не хвилюйся, серденько. Часу вдосталь.

Застібка переконливо клацає, я вмощуюся в кріслі, відчуваючи кожен сантиметр розбитого втомою тіла.

Водій заводить мотор. Заплющую очі. Ми їдемо.

— Гей, сонечко. Панночко, прокидаємося.

Розплющую очі, спантеличено й розгублено. Де я? Не вдома. Не в лікарні.

Минає хвилина, поки я згадую, що сиджу на задньому сидінні таксі в лікарняному одязі. Машина зупинилася.

— Приїхали, — пояснює він. — Ближче до будинку під’їхати не можу. Дорогу перекрито.

Кліпаю, стираю конденсат із вікна. Він має рацію. Дорогу перекрили двома алюмінієвими загорожами, з’єднаними між собою поліцейською стрічкою.

— Усе гаразд, — стираю сон з кутиків очей, намацую в кишені гроші. — Тримайте. Двадцять, правильно?

Він бере банкноти, потім додає:

— Серденько, ти впевнена, що все гаразд? Здається, будинок безлюдний.

— Зі мною все буде добре.

Буде? Мусить бути. Там має бути якийсь вхід. Здогадуюся, що поліція його надійно запечатала, проте не повірю, що будівля перетворилася на Форт Нокс, не за таких умов. Нема нікого, хто міг би порушити спокій місця злочину.

Обличчя водія таксі виглядає нещасним, коли він спостерігає, як я вилажу з машини. Мотор не глушить, я йду за паркан. Не хочу його тут. Не витримаю, якщо він побачить, як спотикатимуся по замерзлій колії в ляпанцях. Стою, поклавши руки на загорожу, намагаюся не тремтіти. Махаю йому на прощання.

Він відчиняє вікно, біла пара виривається в холодне повітря.

— Ти точно впевнена, що з тобою все гаразд? Якщо хочеш, можу зачекати й відвезти до Стейнбріджа, раптом виявиться, що нікого нема. Грошей не візьму. У будь-якому разі, це по дорозі.

— Дякую, ні, — відказую. Зціплюю зуби, щоб вони не цокотіли. — Зі мною все нормально. Дякую, наразі прощавайте.

Він киває, вираз обличчя так само нещасний. Потім мотор заревів, і його машина зникає в сутінках, червоні вогники авто осявають сніг.

Господи, яка ж довга ця під’їзна дорога! Я й забула, яка вона нескінченна. Пам’ятаю пробіжку, коли зустріла Клер на півдорозі. Мої ноги втомилися, вони болять, тіло пробирає холод.

Такого ще не було. Що трапилося з м’язами в лікарні?

Я не подолала ще й половини шляху, а ноги тремтять від спазмів, що дають про себе знати, коли я силкуюсь іти швидше. Через затверділі від холоду підошви капців п’яти починають кривавити, але вони німі, тому я не відчуваю болю. Про це дізнаюся лише з червоних цяток, що перемішуються зі сніжною крупою.

Принаймні багнюка замерзла, а отже, я не борюся з липким місивом, що пристає до п’ят. Але коли перечіплююся і