Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Ти не можеш просто тримати мене в невідомості, Нолан! — я ледве стримувала емоції. — Я маю право знати, чому це так важливо для тебе! Чому це небезпечно для мене?

Він замовк, поглядаючи на мене так, як ніколи раніше. Я відчула, як серце стискається, і раптом виникла думка: а може, я сама не готова до цієї правди?

Нолан зробив ще один крок назад, зітхнув і втомлено витер чоло.

— Все, що я можу сказати зараз, це те, що ти в небезпеці, і ти навіть не уявляєш, скільки людей зараз спостерігають за тобою. Ти вже потрапила в мережу, і в цьому не тільки моя вина.

Мої ноги ослабли, і я мало не впала. Я схопилася за стіл, щоб утримати рівновагу.

— Що це означає? — я ледве вимовила слова. — Що ти маєш на увазі?

Нолан підняв голову, його обличчя стало неймовірно серйозним.

— Ти повинна бути готова до того, що це вже не просто навчання в академії. Це набагато більше. Те, що ми робимо, має наслідки. І не тільки для нас. Для всіх.

Я стояла, не в силах підібрати слів. Руки тремтіли, і я відчула, як крижаний піт покриває спину. Я була готова до багатьох речей, але до цього — ні.

— Нолан, не кажи так, — я прошепотіла. — Що ти маєш на увазі?

Він підійшов ближче, його голос став ще тихішим, майже шепотом.

— Я не можу сказати більше зараз. Але повір мені, Ясемін, це все дуже небезпечно. Ти стала частиною того, що відбувається в академії. І я не можу дозволити, щоб ти постраждала через мої дії.

Я відчувала, як мій мозок починає заповнюватися хаотичними думками. Невідомість і страх почали накривати мене, а переді мною стояла людина, яка могла би роз’яснити все, але з якоїсь причини утримувала мене на відстані.

Я зробила крок назад і підняла голову, намагаючись знайти в собі сили.

— Якщо ти не скажеш мені зараз, я ніколи не зрозумію, Нолан. Я не можу залишатися у невідомості.

Він важко зітхнув і знову відвів погляд. Всі ці таємниці навколо нас висіли, як тінь, і кожен наш крок на цьому шляху, здається, призводив до нових питань, які ставили мене на межу. Я відчула, як його тиша знову огортає мене, але я знала одне: ця історія буде значно більшою, ніж я можу уявити.
Нолан знову обернувся до мене, його погляд став ще більш відстороненим, наче він сам мав якісь внутрішні суперечності, з якими не міг впоратися. Він виглядав втомленим, і в його очах я побачила відображення чогось важливого — чогось, що не дозволяло йому просто сказати мені все.

— Я не можу сказати більше, Ясемін, — його голос був глухим, майже жалюгідним. — Є речі, які просто не можна пояснити. І я не маю права на це.

Мене охопила суміш розчарування і гніву. Я не могла більше терпіти ці нескінченні таємниці. Це вже не було простою загадкою чи інтригою — це було щоразу гірше. Я почала відчувати, як мені все важче тримати себе в руках. Мої емоції виходили з-під контролю.

— Ти знову все замовчуєш, Нолан! Чому ти не можеш просто сказати правду? Ти боїшся, що я не витримаю? Чи боїшся, що це змінить усе, що ми маємо?

Я говорила з дедалі більшою агресією, не думаючи про наслідки. Я більше не могла залишатися такою спокійною, як раніше. Моя душа кричала від того, що я відчувала.

Нолан замовк, його очі стали глибокими, мов бездонні озера, що відображали мою боротьбу.

— Я боюся не цього, — він тихо промовив. — Я боюся, що ти не зрозумієш. Ти не готова до того, що я тобі скажу. А якщо навіть зможеш зрозуміти, що далі? Це вже не просто між нами. Це… більше.

Мої пальці затремтіли, і я відчула, як злість поступово замінюється розгубленістю. Я хотіла просто зірвати маску, що приховувала його внутрішній світ, але замість цього я опинилася перед стіною, яку він ставив між нами.

— Ти хочеш, щоб я просто сиділа тут і чекала? Чекала, коли ти будеш готовий сказати мені правду? Скільки ще часу ти хочеш, щоб я терпіла цей холод?

Нолан зробив крок до мене, і його погляд став м’якшим. Але цієї м’якості було занадто мало, щоб заспокоїти мої нерви.

— Я не можу більше дозволяти тобі входити в це, Ясемін. Це не твій шлях. Ти не маєш бути частиною цього. Ти заслужила на більше. І я… Я не можу тебе втягувати в це.

Я дивилася на нього, і в мене почала формуватися нова думка — якщо він так говорить, може, він дійсно думає, що захищає мене. Може, я справді не готова до того, що він має на увазі. Але чому я так відчуваю, що він мене просто відштовхує?

— Ти не хочеш бути зі мною, — прошепотіла я, відчуваючи, як моє серце стискається. — Ти не хочеш, щоб я була частиною твого світу, бо боїшся, що це руйнуватиме все, що ти будуєш. Я не можу більше бути лише твоєю тінню.

Нолан замовк, його погляд опустився вниз. Він стояв там, мов кам’яна статуя, і я не знала, як це розшифрувати. Я могла б залишити все, піти, запитати себе, чи справді варто було цього всього, але я не могла. Я хотіла знати, що стоїть за цими словами, за цим страхом. Але ще більше я хотіла зрозуміти, чому це не мало сенсу для нього — чому все, що ми мали, так легко відкидалося на другий план.

— Я не відштовхую тебе, Ясемін, — він нарешті сказав, але його голос звучав роздратовано і не зовсім чесно. — Я просто намагаюся зберегти тебе. Це складно пояснити. І не кажи, що я не хочу бути з тобою.

В той момент я зрозуміла — ми обидва в цьому замкненому колі, де страхи і таємниці вбивають кожну спробу доторкнутися один до одного. Ми обидва страждали від того, що не могли бути разом, але відчували, як це може обернутися трагедією.

І ось ми стояли — два розбитих серця, намагаючись розібратися, чи є між нами ще щось, чи це лише момент слабкості, що через деякий час залишиться в минулому.

— Я не можу бути тим, ким ти хочеш, Ясемін, — його голос став м’якшим, але холодним, наче він робив спробу стримати емоції. — І не хочу, щоб ти сприймала це як ще один крок до наших стосунків. Я не зможу бути тим, кого ти хочеш побачити в собі.

Я відчула, як серце стискається. Його слова були важкими, як камінь, і їхній відголос ще довго лунатиме у моїх думках. Тепер все ставало ще більш заплутаним. Я хотіла вірити, що все буде нормально, що все якось владнається, але кожен його погляд був ще однією відстанню, яку я не могла подолати.