Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 25

Я не могла сидіти на місці, тому що кожен день, проведений в очікуванні, ставив мене на межу. Студенти тепер ходили по академії, як привиди, їхні обличчя були затуманені, і всі вони мовчки шепотілися, обговорюючи одне й те саме. Ті, хто не знав деталей, просто спостерігали за нами з цікавістю, інші, навпаки, здавалися настільки переляканими, що навіть перестали виходити з кімнат.

Нолан, ніби дійсно зник, хоч він і не покинув університет повністю. Його було складно знайти, і його холодна відстороненість ставала очевидною навіть серед викладачів. Здається, всі почали триматися від нього на відстані, навіть ті, хто раніше звертався до нього за порадами.

Я намагалася не думати про це, але думки все одно поверталися до нього, до того, чому він міг так різко змінити свою поведінку. Це виглядало так, ніби він ховав якусь правду від усіх нас.

Ми з Мірою зустрілися на кампусі в обідній час. Її обличчя було не таким весняним, як зазвичай, і я помітила, як її очі блукають по стороннім студентам. Їй теж було нелегко з усім тим, що відбувалося навколо.

— Я тільки що розмовляла з одним з професорів. Він нічого конкретного не сказав, але з його слів я зрозуміла, що ректор був у дуже напруженому стані перед тим, як залишити академію. Це пов’язано з чимось більшим, ніж ми можемо собі уявити, — повідомила Міра, стоячи переді мною.

Я вдивлялася в неї і тихо кивнула.

— Можливо, він знає більше, ніж ми думаємо. Я повинна дізнатися, чому це сталося. Я не можу просто так сидіти і чекати.

Міра застигла в роздумах і нахилилася до мене.

— Ти плануєш йти до нього?

Я подивилася на неї і зітхнула. Йти до Нолана, не знаючи, що від нього очікувати, було ризиковано. Але в іншому разі я ніколи не дізнаюся правду.

— Так, я йду. Нам потрібно розібратися, — сказала я твердо, намагаючись вгамувати внутрішнє хвилювання.

Міра проводила мене поглядом, але нічого не сказала. Я зробила кілька кроків і обернулася, ще раз поглянувши на неї.

— Якщо я знайду щось важливе, я одразу тобі скажу.

Вона кивнула і побажала удачі. Я пішла до кабінету Нолана, сповнена рішучості. З кожним кроком все більше відчувала, що наближаюся до чогось, що може змінити все в моєму житті. Але питання лишалося: чи зможу я витримати це?

Коли я нарешті дісталася до його кабінету, двері були трохи відчинені. Я постукала, і навіть не чекаючи відповіді, обережно зайшла всередину. Нолан сидів за своїм столом, глибоко занурений у свої документи. Він підняв голову лише на мить, побачивши мене.

— Ти знову? — його голос був холодним, але не зовсім беземоційним. Він не збирався вигнати мене, але й не був радий моєму візиту.

— Я повинна поговорити з тобою, — сказала я, намагаючись тримати голос спокійним. — Я хочу зрозуміти, що відбувається. Що ти ховаєш?

Нолан відкладав документи, його погляд став серйозним.

— Не думаю, що це твоє діло, Ясемін.

— Але це стосується мене! Це стосується всіх нас! — я підняла голос, не стримуючи емоцій. — Ти не можеш так просто залишити нас. Ти не можеш просто зникнути, не пояснивши, що відбувається!

Його обличчя стало ще більш серйозним, і я відчула, як повітря в кімнаті стало важким.

— Я не можу пояснити тобі зараз, Ясемін, — він підняв руку, зупиняючи мене. — Ти не готова до цього.

Я відчула, як роздратування наростає всередині.

— Ти хочеш сказати, що я не маю права знати, чому всі викладачі поводяться так, як ніби на нас обрушилася небезпека? Чому ти раптом став таким відстороненим? Що ти замовчував?

Нолан виглядав втомленим, і я помітила, як його погляд став більш м’яким.

— Це все набагато складніше, ніж ти можеш уявити. Ти повинна бути готова до того, що дізнаєшся, Ясемін. Але зараз це може тебе занадто сильно вразити.

Я застигла на місці, розуміючи, що можливо, все, що я дізнаюся зараз, може повністю змінити моє життя. Але питання було — чи готова я до цього?

— Я готова, — сказала я, стоячи перед ним і дивлячись йому в очі. — Я повинна це дізнатися. Тому що якщо я не знатиму правду, я не зможу рухатися далі.

Нолан замовк, і ми стояли так кілька секунд, погляд у погляд, немов у тому моменті ми стояли на межі якоїсь великої таємниці, яка вже ось-ось мала бути розкрита.

Він глибоко зітхнув і піднявся з-за столу.

— Добре, Ясемін, я скажу тобі все. Але не зараз. Ти повинна бути готова до того, що чуєш.

Моя рука тремтіла, коли я спостерігала, як він наближається до мене. Що б він не мав на увазі, це було щось велике. І я мала бути готовою до цього.
Нолан зупинився на кілька кроків переді мною і, здавалося, на мить вагався. Його очі глибоко шукали мої, немов намагаючись зрозуміти, чи справді я готова до того, що ось-ось почую. В повітрі висіла напруга, і я відчувала, як серце б’ється швидше.

— Що відбувається? — я не витримала і задала питання, яке давно крутилося в голові. — Що ти замовчував, Нолан? Що приховуєш?

Він трохи відсахнувся, і я побачила, як його звичний холод і відстороненість знову прокинувся. Його погляд став дещо жорстким, і я зрозуміла, що цього разу він може сказати щось, що змінить все.

— Я не можу просто так все пояснити, — відповів він, але його голос був м’якший, ніж раніше. — Ти не уявляєш, до чого може призвести те, що я розповім тобі. Це буде небезпечно для тебе, і для всіх, хто поруч з тобою.

— Я маю право знати! — я закричала, несподівано для себе. — Я маю право зрозуміти, чому все так змінилося, чому ми з тобою так поводимося!

Нолан затримав подих, а потім, здається, прийняв рішення. Він наблизився до мене і поклав руку на моє плече.

— Я знаю, що ти сильна, Ясемін, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася турбота. — Але те, що я хочу сказати, може змінити твоє ставлення до всього. І я не хочу, щоб ти стала частиною цього.

Я подивилася на нього, намагаючись знайти в його очах хоч якусь підказку, що саме він має на увазі. Його слова були як загадка, і я відчула, як все всередині мене запитує — чи готова я дізнатися всю правду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍