Василь Миколайович Шкляр - Троща

— Ти зміг би вбити мене за зраду? — спитала вона.

— Не знаю.

— Скажи, що зміг би.

Господи, навіть вона бачила в мені чоловіка, для якого убивство — звична річ. Мені стало мулько в лікті, якими я опирався об твердий пластик кухонного столу.

— Я м’якосердий, Стефо. Лісові чорти не такі, якими їх малюють у більшовицьких газетах.

«Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя, — нечутно заспівав я. Життя давно навчило мене співати подумки. — Наплечники готові — прощай, моє дівча».

— Чи ви іншої думки? — спитав я, приймаючи лікті зі столу і беручи красиву, схожу на білу лілею, чашечку з кавою.

— Я родом з Бережанщини, — нагадала Стефа.

— Так, з Поручина. Я все пам’ятаю, солодка моя.

Хоч і безгучно, але я заспівав ще бадьоріше:

«Сьогодні помандруєм, не знаємо самі, де завтра заночуєм, чорти ми лісові!»

Чиста правда. Хіба ж я, лісовий дзяд, хоч подумати міг, що сьогодні заночую у Стефи?

— Ти не м’якосердий, — сказала вона. — Ти добрий. Але я хочу, щоб ти мене ліпше вбив, ніж покинув.

— Гаразд, — погодився я. — Чого не зробиш для коханої жінки!

Я підсунувся на стільці до Стефи і поцілував її в припухлі губи.

— Зараз візьмемо таксі, — запропонувала вона, — і перевеземо твої речі до мене. Ти ж не проти?

Це мене, звісно, потішило, бо означало її остаточну згоду. Але я сказав, що з переїздом поспішати не варто.

— Чому? — здивувалась вона.

Я не знав, що відповісти. Бувають ось такі прості речі, на які немає вичерпних пояснень. І не хотів, щоб виглядало так, ніби козак-нетяга пристав до Стефи заради житла. Цей дріб’язковий гонор я виправдовував ще однією причиною: гуртожиток був поруч з моєю роботою, де я мусив ще певний час походити в передовиках. Соромно про це говорити, бо гарувати на комуняк завжди вважав ганьбою — в таборах ніколи не ходив «під шнурок» і за всі невольничі літа не виконав жодної виробничої норми. Через те й відбув усю «котушку», хоча в послуху та покорі міг би вийти ще за хрущовської відлиги. Мене карали БУРами, де я стояв по коліна в крижаній воді, саджали роздягнутого в морозні карцери, відбивали нутрощі, але я не виконав жодної норми ні в шахтах, ні на лісоповалі, ні в каменоломнях.

«Нам поспішати нема куди, — казав старий каторжанин Іван Семенюк, з яким доля звела мене на «тридцять п’ятій» зоні у Пермській області. — Там, за колючим дротом, така сама неволя, тільки люди чужі. А тут ми свої, однакі». І що ближче було до звільнення, то більше журився старий, наче соромився того, що ось незабаром він уже буде не страшний совітам і вони його, прощеного, випустять до таких, як самі. Через тиждень збігав його термін, а мені однієї ночі приснився величезний годинник на руці, який не цокав, а гупав і ворушив чорними стрілками, як тарган вусами. Та враз зупинився той незвичайний дзиґар. Вранці сказали, що Семенюк стратився. Скрутив зі смугастої роби мотуза й зачепився за верхні нари.

Мені здавалося, що старий тим подав якийсь знак. Хоч я ніколи не розумів ось таких самогубств. Вважав, що коли ти вже вирішив укоротити собі віку, то це теж можна зробити з користю. Наприклад, спершу порішити якогось катюгу, зарізати мерзотника у всіх на очах, не кліпнувши оком, а тоді вже й самому піти на той світ без суду і слідства. Але в самогубців, видно, тут є своя таємниця. І про неї знають тільки вони.

Наше пекло під кодовою назвою ЦРМП теж було сущою каторгою, але я працював тут на совість. Саме на совість, яка не дозволяла мені підвести начальника цеху Довбню, котрий ручився за мене власною репутацією, а може, й кар’єрою. Якщо людина тобою дорожить, це накладає додаткові обов’язки. Довбня сказав, що, відколи я прийшов до них на роботу, він став спати спокійніше. Раніше траплялося, що через нехлюйство ремонтників розплавлений метал провалювався крізь перепалене днище і вся та кипляча маса застигала в підпіччі, мов вивержена вулканічна лава. Її не міг вигризти і сам диявол. Зупинялася робота, горів план, замість премій карали штрафами.

Ніхто з путніх майстрів тут не затримувався — наковтавшись вогню, кожен шукав легшого хліба. Тому з усіх грішників, котрих я застав у цеху рік тому, до сьогодні залишився тільки свідок Єгови Йосип. Недавно пішов і Пашка Самохвалов, навіть не пішов, а я його виніс на руках після того, як хлопчина знепритомнів у пащі геєни. Щойно він ще поливав водою зі шланга розпечену порожнину печі, відвертаючись від клубів пекучої пари, що з лютим шипінням вивергалася назовні, відтак ускочив у піч, і я побачив, як Пашка, впустивши кирку, впав на гарячу черінь. Коли я виносив його з печі, захисна роба на Пашці смерділа смаленою щетиною.

Ось такою була ця робота. Тому через брак людей Довбня змушений був приймати в ремонтники синюшних пияків, засмоктаних чорноробів, а то й неприхованих дойд. Звісно, що на тлі цієї брашки я виглядав ударником, прости Господи, комуністичної праці, і Довбня домігся мені кваліфікаційного підвищення до п’ятого розряду. Якби його воля, я б точно отримав звання героя соціалістичної праці, і тоді мій величезний портрет з’явився б на першій шпальті обласної партійної газети, а памфлетист Калістрат Кропива, проклятий народом, повісився б на люстрі в кабінеті головного редактора цієї газети.

Але в мене тут були інші цілі. Як ото мій друг Юрко-Жук мав дві заповітні мети, так і я їх намітив собі щонайменше дві. Перша — мусив протриматися в цьому місті, а отже, і на цій пекельній роботі, принаймні доти, поки не розгадаю, як Михайло Тимчак опинився на тутешньому цвинтарі під чорним вітрилом габро. Друга… «Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…» — колись подумки я підспівував моєму старшому другові Дзідзю. Одного разу після зміни Микола Петрович Довбня посадив мене у свій бежевий «Москвич-412» і повіз на берег Дніпра. Грузнучи по кісточки в піску, ми пройшли через кущі верболозу до води. Дув такий сильний вітер, що Довбня зняв капелюх, аби його не зірвало з голови. Він закурив і, випустивши ніздрями дим, запитав, як мені ведеться.

— Стерпно, — сказав я.

Низько над чорними високими хвилями пискляво кричали чайки.

— Не гірше, ніж… там? — спитав Довбня.

— Ні.

— Люблю я цю річку, — він різко перескочив на іншу тему, подумавши, що торкнувся мого болючого місця. — Колись, як буде тепло, приїдемо сюди рибалити. Ви…

Довбня, мабуть, хотів поцікавитися, чи я люблю риболовлю, але теж схаменувся. Яка риболовля? Де? Тому він спитав:

— А там, звідки ви родом, є річка?